3. Максимум. Останній бій офлайн 

Ліна швидко крокувала вкритими пластиковою плиткою вуличками міста, насолоджуючись неймовірним запасом енергії від подарованого незнайомцем браслету. Вона вже й не пам'ятала, коли востаннє так почувалась. Хіба, роки тому, коли комп’ютер друкував листи з її новою книгою. Тепер це відчуття було давно забуте, а енергію давали лише браслети…

По дорозі додому, вона зустріла свого хлопця, Алекса. Хоча, то скоріше він її зустрів, бо сама Лань, в ейфорії, ледь не пройшла повз нього. Ще б пак, в її очах блискотіли різнокольорові іскри енергії. Здавалося, вона зараз гори може звернути. 

– Ліна? – схопив він її за руку. – Що з тобою? – здивовано глянув в повні штучного щастя очі подруги. 

– О, Алекс! Привіт! – солодко усміхнулась і швидко поцілувавши його в губи, відсторонилась. – Такий гарний вечір, давай прогуляємось! 

– Та я геть сил не маю… А ти що така енергійна сьогодні? Стоп! – Алекс нарешті помітив браслет на її руці. – Лін, що це таке?? Ти весь бюджет на нього витратила? Як ти могла, ми ж домовлялись…

– Ні! Я взагалі не витратилась! Мені його подарували! 

– Що?? Такі речі не дарують просто так… Стоп, хто подарував? – очі Алекса блиснули ревнощами й тривогою. 

– Нуу не просто… 

– Ліна! – терпінню Алекса настав край. Він схопив подружку за руку й притягнув до себе. Його голос прозвучав надто голосно, що не могло залишитись непоміченим спеціальними “прожекторами безпеки”, що були розвішені всюди. 

“Високий рівень агресії! Обережно, високий рівень агресії! Після підвищення на одну одиницю буде викликано поліцію!” – пропищав найближчий з вуличних прожекторів. 

– Чорт, Ліно, давай ми підемо додому і там поговоримо. – відпустивши руку дівчини, заговорив вже тихіше. 

– Мені так добре! Я хочу в клуб! Ми вже вічність там не були! Давай зайдемо хоч на годинку! – щебетала, гойдаючись на хвилях ейфорії, Ліна. 

– Ні! Додому йдемо! – спалахнув Алекс і тепер прожектор освітив його червоним променем. 

“Залишайтесь на місці, викликано поліцію!” – зарепетували динаміки. 

– Чорт! – Алекс схопив Ліну за руку. – Швидко, побігли! – потягнув її за собою. На щастя вулиця була пустою, і ніхто їх поки не побачив. 

Однак вже за хвилину їхнього бігу, на перехресті навпроти блимнули фари поліційного електрокара. 

– Сюди! – Алекс таки здійснив бажання подружки, затягнувши її в двері клубу, що вже в повному розпалі приймав гостей. 

З підвищеним рівнем агресії можна було знаходитись тільки в клубі, або в поліції, де довелося б пройти детоксикацію і отримати добрячий штраф в кілька мінус-кредитів. Тому Алекс вибрав менше зло з двох можливих. І вже тут, ледь знайшовши вільні крісла, всадив Ліну та навіть коктейль їй пішов купив. 

Їхні крісла мали досить гарне розташування, з них було видно ринг. 

Ринг – ще одне місце, де скидали агресію ті, хто так і не навчились з нею боротись. Зазвичай – молоді зелені юнаки й подеколи дівчата. Однак, в більш серйозних клубах під таким прикриттям проводились справжні повноцінні бої без правил. І вони збирали глядачів не менше, ніж онлайн ігри зі справжніми пораненнями а то й загибеллю учасників. 

Схоже, цей клуб був саме з таких. Бо хлопець на сцені – новачком чи любителем зовсім не виглядав. М'язи на його тілі блистіли від поту, однак від цього виглядали лиш ще більше лякаючими. Неймовірно швидкий, спритний, він наносив своєму теж досить не слабкому супротивнику удар за ударом, вдало вивертаючись і не потрапляючи під його могутні хуки. 

Бій тривав, певно, вже не першу хвилину, і кожен удар викликав в залі справжнє божевілля. Боєць, що привернув увагу Ліни, проявляв неймовірну, нелюдську силу і спритність, йдучи в кожну його безжальну атаку з гордістю і грацією. Його опонент явно в силі не поступався, до того ж був вищий на голову, однак,  протистояти йому на рівні не міг. 

“Мак-си-мум! Мак-си-мум” – надривався зал і кожен вигук віддавав струменями нової енергії в крові Ліни. Не помітивши, як закусила губу до крові, вона з захопленням дивилась на бійця. 

Його супротивник, мабуть, вже надто стомився, бо удари пропускав надто часто. І один з них в закривавлену щелепу остаточно збив його з ніг. 

Ліна не могла відвести від переможця погляду, відчуваючи, якимось чином, що він їй знайомий. Щось було в рухах близьке їй. І тому, незважаючи на незадоволений, м'яко кажучи,погляд Алекса, вона підвелась і підняла руки, вітаючи його. Браслет, оторимавши підзярядку від її енергії (дорогі моделі вміли й таке), блиснув золотистим променем, привернувши увагу бійця до нього. Він стягнув мокру від поту та крові маску з обличчя і раптом його губи розтягнулись в стомленій, але відкритій посмішці. 

– Лінка?? – вигукнув він, перестрибуючи через пластикову огорожу рингу.