Розділ 58: Криза здоров’я

Ліза лежала на дивані, закутана в стару вовняну ковдру, яка пахла дитинством і бабусиними пиріжками. Її обличчя було блідим, щоки горіли від жару, а волосся, вологе від поту, прилипло до чола. Грип, що несподівано звалив її з ніг, зробив її голос хрипким, а кожен рух – болісним випробуванням. На журнальному столику перед нею стояла чашка з недопитим трав’яним чаєм, поруч – розкидані упаковки ліків і серветки, що свідчили про її боротьбу з хворобою. Квартира, зазвичай наповнена дитячим сміхом і метушнею, була незвично тихою – Женя і Катя сиділи в своїй кімнаті, старанно виконуючи мамине прохання «не шуміти».

Олександр увійшов до вітальні, тримаючи в руках миску з гарячим курячим бульйоном, аромат якого наповнив повітря нотами розмарину й тепла. Його брови були насуплені від турботи, але він намагався зберігати невимушений вигляд, одягнений у звичні джинси та синю сорочку з засуканими рукавами.

– Лізо, я офіційно оголошую себе твоїм особистим лікарем. Але попереджаю: мої методи включають суп і ніяких відмовок, – сказав він, його голос був м’яким, але з грайливою ноткою, коли він поставив миску на стіл і присів поруч.

Ліза слабо посміхнулася, її очі блищали від температури, але в них промайнула вдячність.

– Саша, ти впевнений, що не отруїш мене? Твоя остання спроба готувати суп закінчилася… ну, скажемо, експериментально, – пожартувала вона, її голос був слабким, але з ноткою гумору, що змусив його розсміятися.

Вона спробувала сісти, але її тіло протестувало, і вона зітхнула, відкинувшись назад на подушку.

Він нахилився ближче, його рука м’яко торкнулася її чола, перевіряючи температуру. Його дотик був прохолодним і заспокійливим, і Ліза мимоволі закрила очі, насолоджуючись моментом.

– Лізо, я образився. Мій суп – це шедевр, просто ти ще не оцінила його потенціал, – відповів він, його тон був удавано серйозним, але очі блищали від ніжності.

Він поправив ковдру, що сповзла з її плечей, і додав:

– А тепер їж, бо я змушу Катю перевірити твою температуру своїм іграшковим термометром.

З дитячої кімнати долинули приглушені голоси, і через мить Катя вибігла у вітальню, тримаючи в руках намальовану листівку. Її піжама з єдинорогами була злегка забруднена фломастерами, а кучері стирчали в усі боки.

– Мам, дивись! Ми з Женею зробили тобі «Швидкого одужання» листівку! – вигукнула вона, її голос був сповнений ентузіазму, але вона зупинилася, побачивши Олександра.

– Саша, ти ж не даш мамі їсти щось несмачне, правда? – запитала вона, її очі звузилися в підозрі, що змусило Лізу тихо засміятися, попри біль у горлі.

Олександр театрально поклав руку на серце.

– Катю, я обіцяю: цей суп пройшов перевірку мого внутрішнього шеф-кухаря. Але якщо тобі не віриться, можеш спробувати перша і взагалі я вимагаю підтримки, я ж тільки вчусь готувати, – сказав він, простягаючи їй ложку.

Катя захихотіла і відмахнулася, поклавши листівку на стіл. На ній було намальовано Лізу в ліжку, оточену квітами й єдинорогами, а зверху великими літерами написано: «Мамо, одужуй швидше!» Ліза відчула, як її серце стиснулося від тепла, і вона простягнула руку, щоб обійняти доньку.

– Катю, це найкраща листівка в світі. Дякую, моя люба, – сказала вона, її голос тремтів від зворушення.

Женя з’явився слідом, тримаючи в руках склянку з апельсиновим соком. Його обличчя було серйозним, але очі видавали турботу.

– Мам, ти маєш пити багато рідини. Я прочитав у татовій книжці про здоров’я, – сказав він, його тон був майже як у лікаря, що змусило Олександра підняти брови в удаваному подиві.

– Жень, ти що, вирішив мене обійти в ролі лікаря? Тоді я здаюся, але тільки якщо ти не змусиш мене пити той зелений чай, що пахне травою, – пожартував він, і Женя посміхнувся, його звична стриманість розтанула.

Ліза подивилася на цю сцену – на Олександра, який терпляче слухав Катині розповіді про єдинорогів, на Женю, який старанно стежив за її станом, – і відчула, як її очі зволожилися. Хвороба робила її вразливою, але присутність цих трьох людей наповнювала її теплом і впевненістю, що вона не сама. Вона зробила ковток бульйону, який виявився напрочуд смачним, і подивилася на Олександра з легкою посмішкою.

– Саша, визнаю, ти перевершив себе. Але не розслабляйся – я ще перевірю твої кулінарні таланти, коли одужаю, – сказала вона, її голос був слабким, але сповненим тепла.

Він посміхнувся, його рука м’яко стиснула її долоню.

– Лізо, я готовий до будь-яких випробувань. Але спочатку ти маєш одужати, бо Катя вже планує намалювати тобі ще одну листівку, і я не впевнений, що ми витримаємо ще більше єдинорогів, – пожартував він, і Катя обурено вигукнула:

– Єдинороги – це найкраще!

 Її сміх наповнив кімнату, і навіть Женя не втримався, приєднавшись до веселощів.

Пізніше, коли діти пішли спати, Олександр залишився біля Лізи, сидячи на краю дивана. Він приніс вологий рушник і обережно поклав його їй на чоло, його рухи були ніжними, але впевненими.

– Саша, ти не мусиш тут сидіти всю ніч. Я ж не вмираю, – сказала вона, намагаючись пожартувати, але її голос був тихим, а очі блищали від вдячності.

Він нахилився ближче, його пальці м’яко погладили її щоку.

– Лізо, я тут не тому, що мушу. Я тут, бо хочу. І, до речі, ти виглядаєш дуже мило, навіть із температурою, – сказав він, його голос був низьким, із ноткою ніжності, що змусила її серце битися швидше, попри слабкість.

Вона посміхнулася, її рука знайшла його, і їхні пальці переплелися.

– Ти невиправний романтик, знаєш? – прошепотіла вона, її очі закрилися, коли тепло його дотику й запах бульйону змішалися з відчуттям безпеки.

Кімната потопала в м’якому світлі настільної лампи, а за вікном тихо шелестів дощ. Ліза відчувала, як хвороба повільно відступає, поступаючись місцем теплу, яке йшло не лише від ковдри чи каміна, але й від людей, які були поруч. Вона знала, що попереду ще багато викликів – весільні клопоти, дитячі витівки, їхнє спільне майбутнє, – але в цей момент, із Олександром поруч і дитячими листівками на столі, вона відчувала, що все буде добре.