Розділ 55: Відмова?

Ранкове сонце пробивалося крізь тонкі штори, розсипаючи золотисті плями на дерев’яній підлозі спальні Лізі. Вона сиділа на краю ліжка, її пальці м’яко погладжували каблучку на безіменному пальці, що все ще здавалася чужою, хоча її вага була приємною. У дзеркалі навпроти відбивалося її обличчя – радісне, але з тінню тривоги в очах. Пропозиція Олександра минулого вечора була як спалах – несподіваний, яскравий, але тепер, коли ейфорія вщухла, її розум заполонили сумніви. Женя і Катя, її діти, були сенсом її життя, і думка про те, як зміни в її житті вплинуть на них, стискала серце.

У квартирі було тихо – діти ще спали, виснажені вчорашніми іграми та емоціями від пропозиції. Ліза встала, її босі ноги торкнулися прохолодної підлоги, і вона попрямувала до кухні, де запах кави вже наповнював повітря. Олександр стояв біля кавомашини, його волосся було скуйовджене, а домашня футболка робила його менш схожим на строгого директора холдингу і більше на того Сашу, якого вона покохала. Він обернувся, його посмішка була теплою, але з ноткою обережності, ніби він відчував її настрій.

– Доброго ранку, наречена моя. Кава чи чай? – запитав він, його голос був м’яким, але з грайливою ноткою.

Ліза зупинилася, її руки склалися на грудях, а губи скривилися в ледь помітній посмішці.

– Саша, ти вже називаєш мене нареченою? А якщо я ще не вирішила? – відповіла вона, її тон був жартівливим, але в очах промайнула тінь сумніву.

Він підняв брови, його рука застигла з чашкою в повітрі.

– Ого, Лізо, ти вирішила пограти в жорстку? Я думав, ми домовилися про твоє «так», печиво і вічне кохання, – пожартував він, але його погляд уважно вивчав її обличчя, шукаючи відповідь.

Вона зітхнула, її пальці нервово торкнулися каблучки, і вона сіла за кухонний стіл, її постава була напруженою.

– Саша, я серйозно. Я сказала «так» вчора, але… це великий крок. Женя і Катя… вони тільки почали звикати до тебе. А що, якщо це занадто швидко для них? – сказала вона, її голос був тихим, але сповненим емоцій.

 Її очі блищали від тривоги, а в грудях наростала паніка – не через Олександра, а через страх зробити помилку, яка може зачепити її дітей.

Олександр поставив чашку на стіл і сів навпроти, його руки сперлися на стільницю, а погляд був серйозним, але ніжним.

– Лізо, я розумію. Я не хочу тиснути на тебе чи на дітей. Але я бачив, як Женя і Катя сміялися вчора, як вони обіймали мене. Вони не просто терплять мене – я їм подобаюсь. І я їх люблю, – сказав він, його голос був щирим, але з ноткою впевненості, яка завжди заспокоювала її.

Вона похитала головою, її пальці стиснули край столу.

– Саша, це не про те, чи подобаєшся ти їм. Ти чудовий із ними, я бачу це. Але шлюб… це назавжди. А що, якщо вони відчують, що я забираю в них частину себе? Або якщо я не впораюся з балансом між тобою і ними? – її голос тремтів, а в очах з’явилися сльози, які вона швидко витерла, намагаючись зберегти контроль.

Він простягнув руку, його пальці м’яко накрили її долоню, і тепло його дотику змусило її серце битися трохи спокійніше.

– Лізо, ти не одна в цьому. Ми – команда. Я не хочу, щоб ти відчувала, ніби мусиш вибирати між мною і дітьми. Ми будемо робити це разом – пекти печиво, сваритися через пульт, вирішувати, хто миє посуд. Я хочу бути частиною вашого хаосу, – сказав він, його голос був теплим, але з ноткою гумору, що змусила її посміхнутися крізь сльози.

У цей момент двері до кухні відчинилися, і Катя вбігла, її піжама з єдинорогами була зім’ята, а кучері стирчали в усі боки.

– Мам, чому ти плачеш? Саша тебе образив? – вигукнула вона, її очі розширилися від обурення, і вона кинула на Олександра підозрілий погляд.

Ліза розсміялася, її сльози змішалися зі сміхом, і вона простягнула руку, щоб обійняти доньку.

– Ні, Катю, скоріш навпаки, Саша не винен. Просто мама трохи хвилюється, – сказала вона, її голос був м’яким, але все ще тремтів.

Женя з’явився слідом, його руки були в кишенях, а погляд – пильний, як у маленького детектива.

– Мам, це через каблучку, так? Ти боїшся, що ми не захочемо? – запитав він, його голос був серйозним, але з ноткою розуміння, яке здавалося занадто дорослим для його дванадцяти років.

Ліза здивовано подивилася на нього, її брови піднялися.

– Жень, ти звідки такий розумний? – пожартувала вона, але її голос був сповненим вдячності.

Олександр підвівся і присів перед Катею, його очі були на одному рівні з її.

– Катю, а ти що думаєш? Якщо я буду з вами і мамою завжди, це нормально? – запитав він, його тон був грайливим, але з ноткою серйозності.

Катя нахилила голову, її пальці задумливо торкнулися підборіддя.

– Ну, якщо ти навчишся пекти печиво і не забиратимеш пульт, то нормально, – сказала вона, її очі блищали від пустощів.

Женя фиркнув, але його губи склалися в посмішку.

– Саша, просто не змушуй маму плакати, гаразд?,– додав він, його голос був тихим, але твердий.

Ліза відчула, як тягар у її грудях розчиняється, ніби сонячне світло розігнало хмари. Вона подивилася на Олександра, її очі блищали від ніжності.

– Саша, я не відмовляю. Просто… дай мені трохи часу, щоб звикнути до думки, що ми – сім’я. Я хочу цього, але я боюся поспішити, – сказала вона, її голос був щирим, але з ноткою надії.

Він кивнув, його посмішка була теплою, а рука м’яко стиснула її.

– Лізо, у нас весь час світу. І я нікуди не поспішаю, якщо ти зі мною, – відповів він, його голос був низьким, але сповненим любові.

 Катя раптово кинулася до них, обіймаючи їх обох, і її сміх наповнив кухню.

– Мам, Саша, ви такі нудні! Давайте пекти печиво прямо зараз! – вигукнула вона, і Женя розсміявся, приєднуючись до обіймів.

Пізніше, коли кухня була засипана борошном, а печиво в духовці пахло ваніллю, Ліза дивилася на Олександра, який намагався врятувати тісто від Катіних «креативних» добавок у вигляді цукрових посипок. Її серце було сповнене тепла, і вона знала, що, попри всі сумніви, вони на правильному шляху – разом, як сім’я.