Розділ 49: Інтрига розкрита

Ранок був прохолодним, але сонце пробивалося крізь тонкі хмари, кидаючи м’яке світло на скляні вікна офісу холдингу. Ліза сиділа за своїм столом, очі пильно вдивлялися в екран. Вона повернулася до роботи після вчорашньої бурі – її втечі, погоні Олександра під дощем і його слів, що все ще гуділи в її голові. Вона попросила один день, але він не хотів давати їй і години, і, можливо, це було правильно. Її серце все ще тремтіло від його близькості, але сьогодні вона була сповнена рішучості: якщо Вікторія хоче війни, Ліза готова дати відсіч.

Офіс гудів звичною метушнею, але шепіт колег здавався голоснішим, ніж зазвичай. Вона відчувала їхні погляди, як голки, що кололи шкіру. Вікторія не з’явилася на ранковій нараді, і це викликало тривогу. "Вона щось задумала," – подумала Ліза, її пальці стиснули ручку, залишаючи на папері випадкову пляму. Її думки перервав Олег, який увійшов до її кабінету з чашкою кави та своєю фірмовою усмішкою.

– Ну що, героїня дощової мелодрами, готова до нового акту? – пожартував він, сідаючи на край її столу.

Ліза закотила очі, але її губи мимоволі розтягнулися в усмішці.

– Олеже, якщо це твій спосіб сказати, що я виглядала, як мокра, обідрана, побита кішка вчора, то дякую за комплімент, – відповіла вона, її голос був грайливим, але в ньому відчувалася напруга.

Олег розсміявся, його сміх був гучним і заразливим.

– Слухай, я бачив Сашу вчора ввечері. Він був, як герой романтичного фільму, тільки без саундтреку. Ти його добряче налякала, – сказав він, його очі блищали від гумору, але в них промайнула тінь турботи.

Вона зітхнула, відкинувшись на спинку крісла.

– Я не хотіла його лякати. Просто… все це занадто, Олеже. Вікторія, чутки, тиск. Я зламалась, розгубилась. Мені потрібна була тиша. Для себе. Я хочу працювати, а не грати в ці ігри, – зізналася вона, її голос був тихим, але сповненим втоми.

Олег нахилився ближче, його посмішка стала серйознішою.

– Лізо, я знаю, що Вікторія – це ходяча катастрофа в червоному костюмі. Але я дещо дізнався. Вона не просто поширювала чутки. Вона намагалася підробити фінансові звіти, щоб підставити тебе, – сказав він, його голос став тихішим, але в ньому відчувалася сталева рішучість.

Ліза завмерла, її очі розширилися від шоку.

– Що? Підробити фінансві потоки і звітності? Олеже, це серйозно, – сказала вона, її голос був сповненим гніву, але в ньому відчувалася нотка страху.

Олег кивнув, дістаючи з кишені флешку.

– Я знайшов докази. Її помічник, той тихий хлопець з бухгалтерії, злив мені логи. Вона вносила зміни до твоїх документів і звітів, щоб виглядало, ніби ти припустилася помилок. Але, Лізо, ти ж знаєш, я не просто так комерційний директор. Я вмію копати, – сказав він, його посмішка була тріумфальною, але очі дивилися на неї з теплом.

Вона взяла флешку, її пальці тремтіли від адреналіну.

– Олеже, чому ти це робиш? Я знаю, що ти… ну, тобі подобається Вікторія, – сказала вона, її голос був обережним, але в ньому відчувалася щирість.

Олег зітхнув, його погляд став віддаленим.

– Може, і подобається. Але я не сліпий, Лізо. Вона перейшла межу, і я не можу дозволити їй зруйнувати тебе. Або Сашу, – сказав він, його голос був тихим, але в ньому відчувалася боротьба.

Вона подивилася на нього, її очі були сповнені вдячності.

– Дякую, Олеже. Ти кращий, ніж намагаєшся здаватися, – сказала вона, її голос був м’яким, але щирим.

Двері кабінету відчинилися, і Олександр увійшов, його обличчя було напруженим, але очі пом’якшали, коли він побачив Лізу.

– Лізо, я хотів поговорити про вчора… – почав він, але зупинився, помітивши флешку в її руці. – Що це? – запитав він, його голос був різким, але сповненим тривоги.

Олег встав, його посмішка була ледь помітною.

– Це, друже, твій квиток до спокою. І Лізин, звісно. Вікторія перегнула палицю, – сказав він, коротко пояснивши ситуацію.

Олександр узяв флешку, його брови насупилися, коли він слухав Олега.

 Його погляд перейшов на Лізу, і в його очах промайнула суміш гніву й ніжності.

– Лізо, я обіцяв, що захищу тебе. І я це зроблю, – сказав він, його голос був твердим, але в ньому відчувалася щира турбота.

Вона встала, її постава була прямою, але очі блищали від емоцій.

– Саша, я не хочу, щоб ти бився за мене, як лицар. В мене був час подумати. Я прийняла для себе рішення. Я хочу, щоб ми це зробили разом, – сказала вона, її голос був сповненим рішучості, але в ньому відчувалася ніжність.

Він посміхнувся, його посмішка була теплою, але з ноткою іронії.

– Разом? Ти впевнена, що витримаєш мій характер? – пожартував він, намагаючись розрядити напругу.

Вона розсміялася, її сміх був легким, але щирим.

– Саша, я витримала Вікторію. Ти – це вже дрібниці, – відповіла вона, її очі блищали від гумору.

Нарада, що відбулася через годину, була вибуховою. Олександр стояв на чолі столу, його голос був холодним і різким, коли він демонстрував докази саботажу Вікторії. Вона сиділа навпроти, її обличчя було блідим, але очі горіли від гніву.

– Це наклеп! Я лише перевіряла її роботу! – вигукнула вона, її голос тремтів, але ніхто в залі не повірив її виправданням.

Ліза встала, її голос був спокійним, але різким, як лезо.

– Вікторіє, ти перевіряла мою роботу, додаючи помилки? Це не перевірка. Це війна. І ти її програла, – сказала вона, її слова викликали шепіт серед колег.

Олександр підняв руку, зупиняючи гомін.

– Вікторіє, ти тут знаходилась для роботи. Виключно для роботи і результату. Але ти загралась у своїй злості, у своїх мріях і фантазіях, які нічого спільного з реальністю не мали. Вікторіє ти йдеш. Ти звільнена. І це не обговорюється, – сказав він, його голос був холодним, як сталь.

Вона різко встала, її червоний костюм здавався єдиною яскравою плямою в сірій залі.

– Ти пошкодуєш, Олександре, – прошипіла вона, але її голос тремтів від безсилля.