Розділ 47: Розрив?

Похмурий дощовий ранок за вікном офісу віддзеркалював настрій Лізи. Вона стояла біля вікна, її пальці стискали холодну склянку з кавою, а погляд блукав по сірих хмарах, що важко пливли над містом. Після вчорашнього скандалу з Вікторією її серце було сповнене сум’яття. Зізнання Олександра, його слова про кохання, його обіцянка бути поруч – усе це мало б зігрівати її, але тінь чуток, розпалених Вікторією, отруювала кожен момент. Вона відчувала себе в пастці: між почуттями до нього, страхом за репутацію і турботою про Женю та Катю. "Може, я просто не створена для цього?" – подумала вона, її пальці нервово крутили пасмо волосся.

Двері її кабінету рипнули, і вона різко обернулася. Олександр стояв на порозі, його темний костюм був злегка пом’ятий, ніби він не спав усю ніч. Його очі, зазвичай холодні й пронизливі, сьогодні були сповнені тривоги.

– Лізо, ти не відповідаєш на мої дзвінки, – сказав він, його голос був низьким, але з ноткою відчаю.

Вона відвела погляд, її губи стиснулися в тонку лінію.

– Мені потрібен час, Саша. Після вчора… я не знаю, чи можу це витримати, – відповіла вона, її голос тремтів, але в ньому відчувалася сталева рішучість.

Він ступив ближче, його кроки були обережними, ніби він боявся зламати щось крихке між ними.

– Лізо, я знаю, що Вікторія перейшла межу. Але ти не можеш дозволити їй зруйнувати нас, – сказав він, його голос став м’якшим, але в ньому відчувалася напруга.

Вона різко повернулася до нього, її очі блищали від гніву й болю.

– Нас? Саша, це не тільки про нас! Це про Женю, Катю, мою кар’єру! Я не можу бути жінкою, яку всі в офісі вважають… – вона запнулася, її голос зірвався, – мисливцем за посадами через твій ліфт!

Олександр здригнувся, ніби її слова були ляпасом. Його щелепа стиснулася, але він не відвів погляду.

– Ти думаєш, я дозволю, щоб тебе так називали? Лізо, я звільню Вікторію, якщо це потрібно. Я зроблю все, щоб захистити тебе, – сказав він, його голос був сповненим рішучості, але в очах промайнула вразливість.

Вона розсміялася, але сміх був гірким, майже істеричним.

– Звільни її? І що далі? Ще більше чуток? Ще більше шепотів за моєю спиною? Саша, я втомилася бути в центрі цього цирку! – вигукнула вона, її руки тремтіли, коли вона поставила склянку на стіл, проливши трохи кави.

Він ступив ще ближче, його рука м’яко торкнулася її плеча, але вона відсахнулася, ніби його дотик обпік її.

– Лізо, будь ласка, не відштовхуй мене, – сказав він, його голос був хрипким, майже благальним. – Я знаю, що це важко. Але я не можу втратити тебе. Не після всього.

Його очі блищали, і вона побачила в них той самий страх, який відчувала сама – страх втратити те, що тільки почало зароджуватися.

Вона відступила до вікна, її пальці стиснули підвіконня, ніби це могло втримати її від падіння в прірву сумнівів.

– Саша, я не знаю, чи можу я це. Я хочу бути з тобою, але… я не можу ризикувати щастям моїх дітей. А цей офіс, ці інтриги – вони душать мене, – сказала вона, її голос був тихим, але сповненим болю.

Вона повернулася до нього, її очі були вологими, але вона тримала голову високо.

– Мені треба піти. Хоча б на якийсь час.

Його обличчя зблідло, і на мить їй здалося, що він зараз закричить або схопить її, щоб зупинити. Але він лише стиснув кулаки, його погляд був сповненим відчаю.

– Піти? Лізо, ти серйозно? Ти просто втечеш? – запитав він, його голос був різким, але в ньому відчувалася біль.

Вона посміхнулася, її посмішка була сумною, але з ноткою іронії.

– Втечу? Ні, Саша, я не втікаю. Я просто хочу дихати. І я не впевнена, що можу це зробити тут, де кожен мій крок розбирають на шматки.

Вона схопила свою сумку, її рухи були різкими, але в них відчувалася рішучість. Олександр ступив до неї, його рука зупинила її за лікоть.

– Лізо, будь ласка. Дай мені шанс усе виправити, – сказав він, його голос був низьким, майже шепотом.

Вона подивилася на нього, її очі блищали від сліз, але в них була сталева впевненість.

– Саша, я не кажу "ні". Я кажу "не зараз". Мені потрібен час, щоб розібратися в собі. І в нас, – відповіла вона, її голос був м’яким, але твердим.

Вона вислизнула з його рук і пішла до дверей, її кроки були швидкими, але вона відчувала, як її серце розривається. У коридорі вона зіткнулася з Олегом, який саме йшов із кавою в руках. Його посмішка згасла, коли він побачив її обличчя.

– Лізо, що сталося? Ти виглядаєш, ніби привид побачила, – сказав він, його тон був грайливим, але очі дивилися на неї з тривогою.

Вона змусила себе посміхнутися, хоча її губи тремтіли.

– Олеже, просто… дай мені день. Або два. Я повернуся, – відповіла вона, її голос був хрипким.

Олег нахилився ближче, його рука ледь торкнулася її плеча.

– Ти впевнена? Саша виглядатиме, як загублений пес, якщо ти зараз підеш, – пожартував він, але в його голосі відчувалася турбота.

Вона розсміялася, її сміх був слабким, але щирим.

– Нехай побігає за мною. Може, це піде йому на користь, – відповіла вона, її очі блищали від гумору, але в них ховався біль.

Коли вона вийшла з офісу, холодний дощ бризнув їй в обличчя, але вона не зупинилася. Вона йшла, її підбори цокали по мокрому асфальту, а в голові крутилися думки про Олександра, його слова, його погляд. Вона знала, що не може просто так піти – не від нього, не від їхнього кохання. Але вона також знала, що їй потрібен час, щоб зібрати себе докупи. Дома на неї чекали Женя і Катя, і заради них вона мала бути сильною. Але в глибині душі вона відчувала, що Олександр не здасться – і ця думка зігрівала її, як маленький вогник у темряві.