Розділ 32: Нічні розмови

День вийшов напруженим. Аж занадто. Ліза лежала на дивані у своїй затишній вітальні, загорнувшись у м’який плед із запахом лаванди. Світло від торшера м’яко падало на сторінки книги, яку вона тримала, але її очі вже хвилин десять не рухалися по рядках. Замість цього вона дивилася у порожнечу, її думки гуділи, як рій бджіл, повертаючись до перемоги над Максимом і до Олександра – його підтримки, його погляду, який здавався теплішим, ніж будь-коли. Женя і Катя давно спали у своїх кімнатах, їхні іграшки та альбоми для малювання розкидані по підлозі, створюючи домашній хаос, який Ліза любила, попри втому. Її телефон лежав поруч, екран темний, але вона знала, що один дзвінок може змінити цей тихий вечір.

Коли її телефон задзвенів, вона здригнулася, її серце пропустило удар. На екрані світилося ім’я – Саша. Вона зітхнула, відчуваючи, як її пальці тремтять, коли вона натиснула зелену кнопку.

– Алло? – її голос був тихим, майже обережним, ніби вона боялася, що він почує її хвилювання.

– Лізо, не спиш? – голос Олександра був низьким, із легкою хрипотою, яка змусила її серце стиснутися.

Вона уявила його – напевно, сидить у своєму кабінеті вдома, краватка знята, сорочка розстебнута на верхній ґудзик, а за вікном мерехтять вогні нічного міста.

– Ще ні, – відповіла вона, намагаючись звучати невимушено, але її пальці нервово накручували край пледа. – Щось термінове, чи ти просто вирішив перевірити, чи я не втекла з холдингу після сьогоднішнього?

 Вона додала нотку гумору, сподіваючись розрядити напругу, яка вже гуділа між ними через телефонну лінію. Він розсміявся, його сміх був теплим і щирим, і вона відчула, як її плечі мимоволі розслабилися.

– Ти ж знаєш,що я б не дав тобі втекти, – відповів він, і в його голосі була грайлива нотка, але за нею ховалося щось глибше, що змусило її затримати подих.

Вони почали розмову з роботи – уточнення деталей для наступного етапу проекту, обговорення реакції інвесторів на її презентацію. Але що довше вони говорили, то більше їхня розмова зсувалася в бік особистих тем.

– Ти була неймовірна сьогодні, – сказав він, його голос став тихішим, більш інтимним. – Максим не знав, куди подітися, коли ти його викрила.

 Ліза посміхнулася, відчуваючи, як її щоки теплішають.

– Ну, хтось же мав поставити його на місце. Він думав, що я не помічу його трюків, – відповіла вона, її тон був легким, але в ньому відчувалася гордість за свою перемогу.

– Ти завжди помічаєш, – сказав він, і в його голосі було стільки захоплення, що вона відчула, як її серце прискорилося. – Це одна з тих речей, які мені в тобі подобаються.

 Його слова повисли в повітрі, і Ліза відчула, як її пальці міцніше стиснули телефон. Вона знала, що він наближається до межі, яку вони обоє намагалися не перетинати після вечері.

– Саша, ти знову починаєш, – сказала вона, її голос був напівжартівливим, але з ноткою застереження.

Вона встала з дивана, підійшла до вікна, де зірки мерехтіли над темними силуетами будинків. Її відображення в склі виглядало вразливим, і вона швидко відвела погляд.

– А якщо я не хочу зупинятися? – його голос був тихим, але наполегливим, і вона уявила, як він нахилився ближче до телефону, його сірі очі пильно дивляться кудись у порожнечу.

– Лізо, ми ж обидва знаємо, що відбувається. Я не можу прикидатися, що це лише робота.

 Її подих затремтів, і вона притисла телефон ближче до вуха, ніби це могло втримати її емоції під контролем.

– Саша, я… це складно, – сказала вона, її голос був м’яким, але сповненим сумнівів. – У мене діти, моє життя – це не тільки я. Ти це розумієш?

Він помовчав, і вона почула, як він зітхнув.

– Я розумію. Але я також знаю, що не можу відпустити це… те, що між нами, – відповів він, і його голос був сповнений щирості, яка розривала її захист.

– Я не прошу тебе вирішувати все прямо зараз. Але дай мені шанс, Лізо. Дай нам шанс.

 Його слова були як тихий поштовх, який змусив її серце калатати ще швидше. Вона закрила очі, відчуваючи, як її опір тане, але страх усе ще тримав її.

– Ти звучиш, як Олег, коли він намагається мене переконати, – пожартувала вона, намагаючись розрядити напругу.

Він хмикнув, і вона уявила, як його губи скривилися в посмішці.

– Олег уже дзвонив мені сьогодні. Сказав, що я дурень, якщо не спробую, – відповів він, і його тон був легким, але з ноткою серйозності. Ліза розсміялася, її сміх був тихим, але щирим.

– Він, мабуть, пише сценарій для нас обох, – сказала вона, і її голос став теплішим.

– Може, йому варто зайнятися романтичними комедіями замість комерційних угод.

Вони розмовляли ще годину, перескакуючи від жартів до серйозних тем. Олександр розповів про свою першу спробу приготувати вечерю для сестри, яка закінчилася викликом пожежників, і Ліза не могла стримати сміху, уявляючи його в паніці посеред кухні. Вона поділилася історією про те, як Женя і Катя влаштували "секретну місію" в школі, щоб "захистити" її від надто суворих вчителів, і Олександр сміявся так щиро, що вона відчула, як її серце стискається від тепла. Але навіть у цих легких моментах між їхніми словами гуділа напруга – тонка, як нитка, але відчутна, ніби електричний струм.

Коли розмова добігала кінця, Ліза почула, як він зітхнув.

– Лізо, я серйозно. Я хочу бачити тебе не лише в офісі, я хочу проводити з тобою вечори і ….ранки – сказав він, і його голос був низьким, майже шепотом, сповненим бажання, яке змусило її шкіру вкритися мурашками.

Вона стиснула плед, її пальці тремтіли.

– Саша, я… я подумаю. Можливо прийдеш до нас на вечерю завтра?– відповіла вона, її голос був тихим, але в ньому бриніла обіцянка. – Це все, що я можу сказати зараз.

 Він помовчав, і вона відчула його посмішку через телефон.

– Вечеря, добре. З задоволенням. Це вже щось. Спокійної ночі, Лізо, – сказав він, і його голос був теплим, як обійми.