Розділ 26: Діти знайомляться ближче

Осінь. Вона звісно зачаровує своєю красою, але коли ще тримається комфортний температурний режим. Ліза поспішала до офісу, її підбори цокали по асфальту, а осінній вітер гнав золоте листя повз неї. Вона тримала телефон біля вуха, слухаючи вибачення няні, яка в останню мить повідомила, що не зможе доглянути за Женею і Катєю через хворобу.

– Добре, Таню, одужуй. Я щось придумаю, – сказала Ліза, її голос був спокійним, але всередині вона відчувала, як паніка стискає груди.

Вона глянула на Женю і Катю, які йшли поруч, тримаючись за руки. Женя, у своїй синій куртці, тягнув рюкзак із підручниками, а Катя, у рожевій шапці з помпоном, весело гойдала сумку з балетними пуантами.

– Мам, ми ж не заважатимемо в офісі? – запитала Катя, її очі блищали цікавістю.

Ліза змусила себе посміхнутися.

– Ні, люба, ви будете чемними, правда? – відповіла вона, хоча її думки вже гуділи від уявних катастроф.

Офіс гудів звичною метушнею: телефони дзвеніли, принтери гуділи, а запах кави змішувався з ароматом чиїхось парфумів. Ліза провела дітей до свого робочого місця, де вона швидко організувала для них куточок із зошитами та планшетом.

– Женю, Катю, сидіть тихо, малюйте чи грайте, добре? Мамі треба попрацювати, – сказала вона, її тон був лагідним, але напруженим.

 Женя кивнув, уже розкриваючи комікс, а Катя дістала кольорові олівці, бурмочучи мелодію з балетного класу.

Ліза занурилася в документи, але її думки раз у раз поверталися до Саші. Після їхньої розмови в його кабінеті, коли він сказав "це про нас", її серце не могло знайти спокою. Вона відчувала, як між ними наростає щось більше, ніж просто напруга, але страх перед невідомим – і турбота про дітей – стримували її. Вона зітхнула, поправляючи окуляри, коли раптом почула гучний сміх Каті.

– Женю, дивись, який смішний дядько! – вигукнула дівчинка, показуючи на екран планшета, де вони дивилися відео про офісні приколи.

 Ліза шикнула на них, але було запізно – двері ліфта відчинилися, і з них вийшов Олександр.

Він виглядав, як завжди, бездоганно: темно-сірий костюм, ідеально зав’язана краватка, але його брови злегка піднялися, коли він помітив дітей. Женя і Катя завмерли, їхні очі округлилися, ніби вони побачили персонажа з казки.

– Мам, бос прийшов,  – прошепотів Женя, але так голосно, що Ліза відчула, як її щоки спалахнули.

Вона швидко встала, поправляючи спідницю.

– Саша… вибач, це Женя і Катя. Няня захворіла, тож… – почала вона, її голос був нервовим, але він підняв руку, зупиняючи її.

– Лізо, все гаразд, – сказав він, його голос був спокійним, але в його очах промайнула цікавість.

 Він присів навпочіпки перед дітьми, його посмішка була теплою, але з ноткою невпевненості.

– Привіт, я Олександр. Бос вашої мами. А ви знамениті Женя і Катя, ми з Вами вже одного разу бачились. Сьогодні без соку?" – запитав він, його тон був легким, і Катя захихотіла, ховаючись за брата.

– Ти мамин бос. Але мені здаеться, що ти не злий, – вигукнула вона, її голос був дзвінким, і Ліза ледь не провалилася крізь землю.

Але Олександр розсміявся, його сміх був низьким і щирим.

– Злий? Хм, може, трохи, коли хтось проливає на мене каву, – відповів він, кинувши жартівливий погляд на Лізу, і вона відчула, як її серце здригнулося.

Женя, нахилившись ближче, пильно оглянув Олександра.

– А ти вмієш грати в шахи? Мама казала, що боси тільки кричать і підписують папери, – сказав він, його тон був серйозним, але очі блищали пустощами.

Ліза прикрила обличчя рукою, стримуючи сміх, але Олександр не розгубився.

– Шахи? Я чемпіон офісу. Хочеш зіграти? – відповів він, його голос був зухвалим, але доброзичливим.

Женя кивнув, явно вражений, а Катя потягнула його за рукав.

– А ти знаєш, що таке піруети? Я танцюю балет! – сказала вона, і її голос був сповнений гордості.

Ліза спостерігала за цією сценою, стоячи осторонь, її серце стискалося від змішаних емоцій. Вона бачила, як Саша терпляче відповідає на дитячі запитання, як його очі теплішають, коли він говорить із Катею про її танці, і як він жартує з Женею про шахові стратегії. Це було так… природно, але водночас лякало її. Вона боялася, що діти прив’яжуться до нього, а що, якщо все піде не так? Її думки перервав Олег, який підійшов із папкою в руках, його очі блищали пустощами.

– О, Сашко, ти вже в ролі татуся? Швидко працюєш! – сказав він, його голос був гучним, і Ліза відчула, як її щоки знову спалахнули.

– Олеже, не починай, – відрізав Саша, але його губи здригнулися в посмішці.

Він підвівся, його погляд повернувся до Лізі, і в ньому було щось нове – ніжність, змішана з рішучістю.

– Лізо, якщо потрібна допомога з дітьми, скажи. Я можу… ну, придумати щось, – сказав він, його голос був тихим, але щирим.

Вона зітхнула, її очі блищали вдячністю, але й острахом.

– Дякую, Саша. Але я впораюся, – відповіла вона, її тон був м’яким, але в ньому відчувалася її незалежність.

Катя раптом потягнула Олександра за рукав.

– А ти можеш показати свій кабінет? Мама казала, що там, як у короля! – сказала вона, і Женя додав:

– І комп’ютери круті, правда?

 Ліза розсміялася, не в силах стриматися.

– Діти, не мучте Олександра, – сказала вона, але він похитав головою, його посмішка стала ширшою.

– Ходімо, покажу вам королівський кабінет, – сказав він, і діти радісно пішли за ним, а Ліза залишилася стояти, відчуваючи, як її серце тане від цієї картини.

Вона спостерігала, як Саша веде Женю і Катю до свого кабінету, як він пояснює щось про комп’ютери Жені, а Каті дозволяє покрутитися в його кріслі. Її думки гуділи: він був не лише босом, не лише чоловіком, який змушував її серце битися швидше, але й людиною, яка могла знайти спільну мову з її дітьми. Це лякало її, але водночас наповнювало теплом. Олег підійшов до неї, його посмішка була теплою.

– Лізо, він хороший хлопець. І, здається, твої діти згодні, – сказав він, і вона кивнула, відчуваючи, як її опір слабшає.