Розділ 25: Максимів план

Конференція скінчилась. Всі повернулись додому. Ліза неймовірно рада була обійняти дітей. Наговоритися з ними. Вони, наче маленькі батарейки, які заряджали своєю енергією. Але, коли все ж таки Женя і Катя заснули, Ліза довго не могла прийти до тями. В її голівоньці, як таргани, одна думка ганяли іншу. І всї ці думки були про Сашка.

– Що з того вийде? Поживемо…побачимо, - остання думка і Ліза провалилась в сон.

Настав ранок. Робочий день.Ліза сиділа за своїм робочим столом у холдингу, її пальці швидко гуділи по клавіатурі, завершуючи звіт для чергової наради. Скляні стіни офісу відбивали тьмяне світло осіннього дня, а гомін колег за дверима створював звичний фон корпоративного життя. Її сірий костюм із тонкою білою блузкою виглядав бездоганно, але її думки були далекі від роботи. Спогади про поцілунок із Сашею в барі, його слова про "шанс" і той теплий, але небезпечний погляд не давали їй спокою. Вона зітхнула, поправляючи пасмо темного волосся, що вибилося з низького пучка, і спробувала зосередитися. Але її увагу привернув шепіт за перегородкою – два колеги, Олена та Ігор, перемовлялися, кидаючи на неї швидкі погляди.

– Ти чув? Кажуть, Ліза з директором… ну, ти розумієш,– Олена знизала плечима, її голос був тихим, але достатньо гучним, щоб Ліза почула.

Ігор хмикнув, його очі блиснули цікавістю.

– Максим казав, що бачив їх у барі на конференції. Дуже близько, якщо ти розумієш, про що я, – відповів він, і Ліза відчула, як її шлунок стиснувся від гніву.

 Максим. Звісно, це його рук справа. Вона стиснула ручку так сильно, що її кісточки побіліли, але змусила себе вдихнути глибше.

– Спокійно, Лізо, ти впораєшся, – пробурмотіла вона собі, її голос був ледь чутним.

Вона підвелася, її підбори тихо цокали по паркетній підлозі, коли вона прямувала до кавомашини в кутку опенспейсу. Максим стояв там, тримаючи чашку, його світла сорочка була злегка розстебнута, а посмішка – надто самовдоволена.

– Лізо, доброго ранку! Виглядаєш… натхненно, – сказав він, його тон був солодким, але в очах блищала хитрість.

Вона посміхнулася, її очі звузилися, як у кішки, що готується до стрибка.

– Максиме, дякую. Але я чула, ти теж натхненний… розповідями про конференцію, – відповіла вона, її голос був спокійним, але з гострою ноткою.

Його посмішка здригнулася, але він швидко відновив самовпевненість.

– О, ти про що? Люди говорять, знаєш, як це буває, – сказав він, знизавши плечима, ніби це нічого не значило.

Ліза нахилилася ближче, її голос став тихшим, але різким, як лезо.

– Максиме, я знаю, що це ти розпускаєш плітки. І повір, якщо ти думаєш, що це допоможе твоїй кар’єрі, то ти глибоко помиляєшся, – сказала вона, її очі блищали гнівом, але її посмішка залишалася ввічливою.

Він відкрив рот, щоб заперечити, але вона підняла руку, зупиняючи його.

– Не треба. Просто тримай язик за зубами, і ми обійдемося без проблем, – додала вона, її тон був холодним, але в ньому бриніла нотка гумору, ніби вона насміхалася над його жалюгідною спробою.

Максим почервонів, його самовпевненість розтанула, і він пробурмотів щось незрозуміле, відвертаючись до кавомашини.

Ліза повернулася до свого столу, її серце калатало від адреналіну, але вона відчувала дивне полегшення. Вона не дозволить якомусь "офісному детективу" псувати її репутацію. Але її думки перервав звук відкривання дверей кабінету Олександра. Він вийшов, його темно-синій костюм сидів ідеально, але його брови були насуплені, а погляд – напружений.

– Лізо, зайди до мене, – сказав він, його голос був рівним, але в ньому відчувалася стримана сила.

Вона кивнула, відчуваючи, як її шлунок знову стискається. Чи чув він плітки? Чи це про щось інше?

У його кабінеті пахло шкірою від крісел і ледь помітним ароматом його парфуму. Він стояв біля вікна, дивлячись на місто, його руки були засунуті в кишені.

– Лізо, я чув, що Максим розпускає чутки, – сказав він, не повертаючись, його голос був низьким, але в ньому відчувалася нотка роздратування.

Вона зітхнула, сідаючи в крісло навпроти його столу.

– Так, я щойно з ним поговорила. Він думає, що може мене налякати, – відповіла вона, її тон був спокійним, але з ноткою виклику.

Саша повернувся, його сірі очі пильно дивилися на неї.

– Він не просто тебе лякає. Він намагається підірвати твою репутацію. І мою, – сказав він, його голос став різкішим.

Ліза відчула, як гнів змішується з соромом.

– Саша, я не просила тебе вплутуватися. Я можу сама впоратися, – сказала вона, її голос був твердим, але її очі блищали від емоцій.

Він підійшов ближче, його погляд пом’якшав, але не втратив інтенсивності.

– Лізо, це не тільки про тебе. Це про нас, – сказав він, і його слова повисли в повітрі, важкі й багатозначні.

 Вона відчула, як її щоки спалахнули, і відвела погляд.

– Нас? Саша, ми… ми ще не розібралися, що це, – відповіла вона, її голос тремтів, але був щирим.

Він сів навпроти, його лікті сперлися на стіл, а пальці зімкнулися.

– Лізо, я знаю, що ти боїшся. І я не тисну. Але я не дозволю якомусь Максиму псувати те, що між нами, – сказав він, його голос був тихим, але наповненим силою.

 Вона подивилася на нього, її серце гупало, а думки гуділи.

– Саша, ти звучиш, ніби це вже щось серйозне, – сказала вона, її тон був напівжартівливим, але в її очах промайнула вразливість.

Він посміхнувся, його посмішка була теплою, але з ноткою зухвалості.

– Може, тому, що це так і є, – відповів він, і його слова змусили її дихання прискоритися.

Двері кабінету раптово відчинилися, і Олег увійшов, тримаючи папку, його очі блищали пустощами.

– О, які ми серйозні! Сашко, Лізо, ви знову влаштували таємну нараду? Чи це про ті плітки, що Максим розпускає? – сказав він, його тон був легким, але він уважно спостерігав за ними.

Саша закотив очі, але його губи здригнулися в посмішці.