Розділ 24: Ранок після

Настав ранок. Ліза прокинулася від м’якого світла, що пробивалося крізь щільні штори готельного номера. Її серце калатало, а в голові гуділи спогади про вчорашній вечір – той поцілунок у барі, гарячий і несподіваний, як удар блискавки. Вона торкнулася губ пальцями, ніби перевіряючи, чи це не було сном. Її зелена шовкова піжама злегка зім’ялася, а темне волосся, розпущене після вчорашнього пучка, спадало на подушку хвилями. Вона лежала, втупившись у стелю, де тіні від люстри створювали химерні візерунки, і відчувала, як її щоки палають від сорому й хвилювання.

– Що я наробила? – прошепотіла вона, її голос був тихим, але в ньому бриніла паніка.

Олександр – Саша – поцілував її, і, що гірше, вона не відсторонилась, а майже відповіла, забувши про все: про роботу, про Вікторію, про власні сумніви. Її телефон засвітився на тумбочці, і вона побачила повідомлення від Каті:

"Мам, як конференція? Ти всіх порвала?"

Женя додав смайлик із зірками, і Ліза посміхнулася, але її посмішка була нервовою. Вона не могла розповісти дітям про те, що сталося. Ще не могла.

Вона встала, її босі ноги торкнулися холодної дерев’яної підлоги, і підійшла до дзеркала. Її відображення виглядало розгубленим: очі блищали, щоки горіли, а губи все ще пам’ятали тепло його дихання.

– Лізо, ти мати двох дітей, тобі під сорок років, ти доросла жінка, а не підліток на першому побаченні, – пробурмотіла вона собі, поправляючи волосся.

Але її думки поверталися до Саші – його сірих очей, що дивилися на неї з такою інтенсивністю, його низького голосу, коли він сказав: "Я не шкодую." Вона струснула головою, намагаючись прогнати ці думки, і пішла до ванної, щоб освіжитися холодною водою.

У конференц-залі готелю гуділа метушня: учасники снідали за довгими столами, запах кави й свіжих круасанів наповнював повітря, а великі вікна відкривали вид на осінній Львів, де листя гналося за вітром по бруківці. Ліза увійшла, її кремовий блейзер і біла блузка виглядали бездоганно, але вона тримала планшет, як щит, уникаючи поглядів. Вона боялася зустріти Сашу – що вона скаже? Як подивиться йому в очі після того, що сталося? Вона вибрала столик у кутку, біля вікна, і зосередилася на своєму еспресо, коли почула знайомий голос.

– Лізо, ти ховаєшся? – Саша стояв перед нею, тримаючи чашку кави.

Його темно-синій костюм був, як завжди, бездоганним, але ж краватка, як завжди, злегка з’їхала набік, додаючи йому недбалого шарму. Його очі блищали, але в них була тінь невпевненості, яку вона раніше не помічала. Її серце пропустило удар, і вона відчула, як її щоки знову спалахнули.

– Я… просто п’ю каву, Олександр Владиславович, – відповіла вона, її голос був слабким, і вона проклинала себе за це.

Він сів навпроти, його погляд був пильним, але м’яким.

– Знову… Олександр Владиславович. Ти уникаєш мене, – сказав він, його тон був напівжартівливим, але в ньому відчувалася напруга.

– Саша, я… – почала вона, але зупинилася, не знаючи, що сказати.

Вона стиснула чашку, її пальці тремтіли.

– Про вчора… це було помилкою, – видавила вона, її голос був тихим, але в ньому бриніла впертість.

 Його брови злетіли вгору, і на мить їй здалося, що він образився, але потім його губи склалися в ледь помітну посмішку.

– Помилкою? Лізо, ти справді думаєш, що я цілую всіх своїх помічниць у барах? – запитав він, його голос був низьким, із ноткою іронії, яка змусила її посміхнутися проти волі.

– Ви неможливий, – сказала вона, відводячи погляд, але її серце калатало.

Він нахилився ближче, його лікті сперлися на стіл, і вона відчула знайомий запах його парфуму.

– Лізо, нагадую – ти …, ти неможливий. Я не хочу, щоб ти думала, що це було випадково. Я… я не планував цього, але я не шкодую, – сказав він, його голос став серйознішим, і в його очах промайнула вразливість, яка змусила її серце стиснутися.

Вона відкрила рот, щоб відповісти, але її перервав гучний голос.

– О, які ми серйозні зранку! – Олег підійшов до їхнього столика, тримаючи тарілку з круасанами, його очі блищали пустощами.

– Сашко, Лізо, що за таємні наради без мене? Чув, учора в барі було гаряче! – додав він, його посмішка була широчезною, і Ліза відчула, як її обличчя палає.

Саша закотив очі, але його губи здригнулися в посмішці.

– Олеже, тобі пора писати романи, а не контракти, з тебе ще може вийти класний письменник – відповів він, його тон був сухим, але дружнім.

Олег розсміявся, сідаючи поруч.

– Лізо, скажи чесно, ти вже добила мого друга? Бо він виглядає, як закоханий школяр, – сказав він, і Ліза ледь не поперхнулася кавою.

– Олеже, ти перебільшуєш, – відповіла вона, намагаючись звучати невимушено, але її голос зраджував її.

Вона кинула швидкий погляд на Сашу, і його очі, повні тепла, зустрілися з її.

– Лізо, не слухай його. Але нам треба поговорити. Справді, – сказав він, його голос був тихим, але наполегливим.

Вона кивнула, відчуваючи, як її шлунок стискається від нервів.

– Добре. Але не тут, – відповіла вона, її тон був обережним, але в її очах промайнула цікавість.

Вони встали, і Саша жестом запропонував їй піти до тихого куточка біля фуршетного столу, де гомін учасників був менш гучним. Ліза відчувала, як її серце гупає, коли вони зупинилися біля вікна, звідки відкривався вид на старовинні вулички Львова.

– Лізо, я серйозно. Вчора… це не було просто поривом. Ти змушуєш мене відчувати щось, чого я давно не відчував, – сказав він, його голос був низьким, майже хрипким, і вона відчула, як її шкіра покривається мурашками.

Вона подивилася на нього, її очі блищали сумішшю страху й бажання.

– Саша, я не знаю, що робити. У мене діти, робота… я не можу просто кинутися в це, – відповіла вона, її голос тремтів, але був щирим.

Він кивнув, його погляд не відривався від її.

– Я розумію. Але я не прошу тебе кидатися. Я прошу… дати цьому шанс, – сказав він, і його слова були такі прості, але такі важкі, що вона відчула, як її опір тане.