Розділ 23: Протистояння в барі

Вечір продовжувався, Ліза сиділа за столиком, її пальці нервово обводили край келиха з червоним вином. М’яке світло свічок відбивалося в темному склі, а джазова мелодія тихо гуділа в тлі, змішуючись із гомоном учасників конференції. Її кремовий блейзер продовжував лежати складеним на спинці стільця, а зелена шовкова блузка підкреслювала її струнку фігуру. Вона все ще відчувала легку ейфорію від вдалого виступу, але її настрій затьмарився з появою Вікторії, яка зараз сиділа за стійкою бару, нахилившись до Олександра. Вікторія, у своїй облягаючій червоній сукні, виглядала як хижачка, що загнала здобич: її рука зухвало лежала на його передпліччі, а сміх звучав надто гучно, щоб бути щирим. Ліза стиснула губи, відчуваючи, як у грудях закипає суміш гніву й несподіваних ревнощів, які вона не хотіла визнавати.

Вона відвела погляд, намагаючись зосередитися на розмові з інвестором, який сидів навпроти. Він захоплено розповідав про її презентацію, але її думки весь час поверталися до Олександра. Його темно-синій костюм, як завжди, сидів ідеально, але верхній ґудзик сорочки був розстебнутий, а краватка звисала недбало, додаючи йому того шарму, який змушував її серце калатати. Вона згадала їхню розмову в коридорі, його слова – "Ти… вражаєш" – і тепло його руки на своєму лікті. Але зараз він стояв там, із Вікторією, і її сміх різав Лізі слух, як скло.

– Лізо, ти мене чуєш? – голос інвестора повернув її до реальності. Вона змусила себе посміхнутися, поправляючи пасмо волосся, що вибилося з пучка.

– Вибачте, пане Ігорю, я задумалась. Ви казали про бюджет? – відповіла вона, її голос звучав спокійно, але всередині вона кипіла.

Інвестор кивнув, продовжуючи, але Ліза краєм ока помітила, як Олександр відсунувся від Вікторії, його брови злегка насупилися. Він щось сказав їй, і її обличчя спохмурніло, але вона швидко відновила свою чарівну посмішку, торкаючись його плеча ще раз.

Ліза відчула, як її терпець лопається. Вона вибачилася перед інвестором і підвелася, її підбори тихо цокали по мармуровій підлозі, коли вона прямувала до бару. Її серце гупало, але вона тримала голову високо, її очі блищали рішучістю.

– Олександре Владиславовичу, можна вас на хвилинку? – сказала вона, її голос був рівним, але з ноткою виклику.

Він повернувся, його сірі очі зустрілися з її, і на мить їй здалося, що він зрадів її появі.

 – Звісно, Лізо, – відповів він, його тон був спокійним, але в очах промайнула цікавість.

Вікторія підняла брову, її губи скривилися в ледь помітній посмішці.

– О, Єлизавето, ти вже закінчила з інвесторами? Я думала, ти ще зайнята, – сказала вона, її голос був солодким, але з отруйною ноткою.

Ліза посміхнулася, її очі звузилися.

– Вікторіє, я завжди знаходжу час для важливих розмов. Особливо, коли йдеться про роботу, – відповіла вона, її тон був ввічливим, але гострим, як лезо.

Олександр хмикнув, його погляд перебігав між ними, і він жестом вказав на столик у кутку.

– Ходімо, Лізо, обговоримо, – сказав він, відходячи від стійки.

Вікторія залишилася стояти, її посмішка згасла, а очі спалахнули роздратуванням.

Вони сіли за столик, і Ліза відчула, як напруга між ними загуділа, наче електричний струм. Його запах наповнював простір, і вона змусила себе зосередитися.

– Олександре, я хотіла обговорити завтрашню стратегію. Інвестори зацікавлені, але я думаю, ми могли б додати більше конкретики до нашого плану, – почала вона, її голос був діловим, але її пальці нервово стискали серветку.

 Він нахилився ближче, його лікті сперлися на стіл, а погляд був пильним.

– Лізо, ти права, але чому я відчуваю, що це не єдина причина, чому ти мене відтягнула? – запитав він, його голос став нижчим, із ледь помітною іронією.

Вона відчула, як її щоки спалахнули, але не відступила.

– Може, тому, що я не люблю, коли хтось відволікає мого боса від роботи, – відповіла вона, її очі блищали викликом.

Він підняв брову, його посмішка стала ширшою.

– Твого боса? Лізо, ти звучиш, як ревнива помічниця, – сказав він, і його слова змусили її серце пропустити удар.

 Вона відкрила рот, щоб заперечити, але слова застрягли в горлі. Його погляд був занадто інтенсивним, занадто близьким, і вона відчула, як повітря між ними стискається.

– Олександре, я просто хочу, щоб ми виглядали професійно, – сказала вона, її голос був тихшим, але з ноткою впертості.

Він нахилився ще ближче, його рука ледь торкнулася її на столі, викликаючи мурашки по її шкірі.

– Лізо, ти виглядаєш більше, ніж професійно. І ти це знаєш, – відповів він, його голос був низьким, із ноткою флірту, яка змусила її дихання прискоритися.

На мить їхні погляди зчепилися, і весь бар – музика, сміх, дзвін келихів – зник. Були лише його очі, темні й глибокі, і її серце, що гупало в грудях.

Вона відвела погляд, відчуваючи жар у щоках.

– Ви неможливий," – пробурмотіла вона, намагаючись повернути розмову в ділове русло.

Але він не відступав.

– А ти, Лізо, небезпечна. Твій гумор, твої ідеї… ти змушуєш мене забувати, що я твій бос, – сказав він, і його слова повисли в повітрі, наповнені чимось більшим, ніж жарт.

Вона подивилася на нього, її губи злегка розтулилися, і вона відчула, як її опір тане.

– Олександре, ви..." – почала вона, але її слова обірвалися, коли він нахилився ще ближче, його обличчя було так близько, що вона відчувала тепло його дихання.

– Лізо, перестань називати мене Олександром, Олександром Владиславовичем, викати. Просто Саша, – прошепотів він, і його голос був хрипким, повним пристрасті.

Її серце зупинилося, і, не встигнувши подумати, вона відчула, як його губи торкнулися її – м’яко, але з такою силою, що її світ закрутився. Поцілунок був коротким, але електричним, наче іскра, що запалює вогонь. Вона відсахнулася, її очі розширилися від шоку, а щоки палали.

– Саша, що ти робиш? – прошепотіла вона, її голос тремтів, але в ньому була нотка бажання.