Розділ 21: Гумор на сцені

Наступного ранку Ліза стояла за лаштунками конференц-залу у Львові, її пальці нервово поправляли брошку на блейзері. Зал гудів від голосів учасників, запах кави змішувався з ароматом свіжих круасанів, а крізь високі вікна пробивалося м’яке світло осіннього сонця, освітлюючи старовинні фрески на стінах. Вона глибоко вдихнула, відчуваючи, як її серце калатає від хвилювання перед презентацією. Слайди були готові, ідеї відточені, але думка про те, що Олександр сидітиме в першому ряду, змушувала її шлунок стискатися. Після вчорашнього вечора в холі готелю, коли його рука торкнулася її ліктя, а його слова – "Ти… вражаєш" – повисли в повітрі, вона відчувала, як між ними щось змінилося. Це була не просто професійна повага, а щось глибше, що лякало і манило водночас.

Вона кинула швидкий погляд у зал через щілину в завісі. Олександр сидів у центрі першого ряду, його темно-синій костюм ідеально облягав плечі, але краватка, як завжди, була злегка розхристана – дрібна недбалість, яка робила його менш суворим і небезпечно привабливим. Поруч із ним сидів чоловік у сірому костюмі, ймовірно інвестор, із яким вони вчора домовлялися про зустріч. Ліза стиснула планшет із презентацією, її губи склалися в рішучу посмішку.

– Ти впораєшся, Лізо, – пробурмотіла вона собі під ніс, поправляючи пасмо темного волосся, що вибилося з низького пучка.

Ведучий оголосив її виступ, і зал наповнився оплесками. Ліза вийшла на сцену, її підбори тихо цокали по дерев’яній підлозі. Вона зупинилася біля трибуни, її погляд ковзнув по аудиторії, зупинившись на мить на Олександрі. Його сірі очі дивилися на неї з інтересом, а кутик його рота ледь помітно піднявся в підбадьорливій посмішці. Вона відчула, як її плечі розслабилися, і почала:

– Шановні колеги, сьогодні я хочу поговорити про те, як ми можемо перетворити ризики на можливості. Але спершу дозвольте запитати: хто з вас коли-небудь мав справу з босом, який перевіряє кожен ваш звіт… двічі?

 Зал вибухнув сміхом, і Ліза помітила, як Олександр підняв брову, його посмішка стала ширшою, але з ноткою іронії.

Вона продовжила, вправно поєднуючи статистику з легкими жартами про офісне життя.

– Знаєте, у нас в офісі є правило: якщо ваш бос замовляє піцу після десятої вечора, це не просто вечеря – це стратегічна нарада! – сказала вона, і аудиторія знову засміялася.

Ліза кинула швидкий погляд на Олександра, який хитав головою, але його очі блищали веселощами. Її презентація була про диверсифікацію ризиків, але гумор робив складні ідеї доступними, і вона бачила, як інвестори в залі кивали, записуючи щось у блокнотах. Вона відчувала себе на хвилі, її голос звучав упевнено, а жарти додавали їй харизми.

– І пам’ятайте: хороший звіт – це як кава. Якщо він холодний, ніхто його не питиме! – завершила вона, і зал вибухнув оплесками.

Після виступу Ліза спустилася зі сцени, відчуваючи, як адреналін гудить у її венах. Олександр підійшов до неї, тримаючи в руках пляшку води.

– Лізо, це було… несподівано, – сказав він, його голос був спокійним, але з ноткою захоплення.

Вона взяла воду, її пальці злегка тремтіли від хвилювання.

– Олександре Владиславовичу, ви ж самі казали, що готові до моїх сюрпризів, – відповіла вона, її тон був жартівливим, але очі шукали його реакцію.

Він хмикнув, його погляд затримався на її обличчі.

– Твій гумор про босів… це було про мене, правда? – запитав він, його голос став нижчим, із ледь помітним викликом.

Ліза відчула, як її щоки спалахнули, але вона змусила себе посміхнутися.

– Можливо, трішки. Але визнайте, ви самі дали мені матеріал, – сказала вона, і він розсміявся – низький, теплий звук, який змусив її серце стиснутися.

Вони стояли біля стенду «New Innovation Group», коли до них підійшов інвестор у сірому костюмі, якого Ліза бачила раніше.

– Пані Єлизавето, ваш підхід до ризиків вражає. І ваш гумор – це щось! Можемо обговорити вашу пропозицію детальніше? – запитав він, його очі блищали зацікавленістю.

Ліза кивнула, відчуваючи гордість, але краєм ока помітила, як Олександр спостерігає за нею. Його погляд був спокійним, але в ньому було щось нове – повага, змішана з чимось теплішим, що змушувало її шкіру поколювати.

Пізніше, коли вони йшли коридором до зали для обідньої перерви, Олександр зупинився, повернувшись до неї.

– Ти справді була на висоті. Я не жартую, – сказав він, його голос був серйозним, але м’яким.

Ліза відчула, як тепло розливається в її грудях, але вирішила не здавати позицій.

– Дякую, Олександре Владиславовичу. Але зізнайтесь, ви боялися, що я пожартую про вашу краватку, – сказала вона, її очі блищали пустощами.

Він підняв брову, його рука мимоволі торкнулася краватки, яка знову була злегка розхристана.

– Лізо, моя краватка – це класика. А от твій гумор… це щось небезпечне, – відповів він, і його посмішка була такою щирою, що Ліза відчула, як її дихання перехопило.

Обід минув у жвавій атмосфері, де інвестори задавали Лізі питання, а вона відповідала з тією ж легкістю і гумором, які підкорили зал. Олександр сидів поруч, іноді додаючи коментарі, але його погляди щоразу поверталися до неї, і вона відчувала їх, наче дотик. Коли вони повернулися до готелю, її телефон засвітився повідомленням від Олега:

"Лізо, чув, ти розірвала зал! Сашко вже записав тебе в співавтори всіх презентацій?"

Вона розсміялася, набираючи:

"Олеже, він поки лише носить мої валізи. Але я працюю над цим!"

 Олег відповів смайликом із підморгуванням:

"Ох, Лізо, ти його доб’єш. І я хочу бути на весіллі!"

Вона похитала головою, але її посмішка не зникала. Вона поглянула на своє відображення в дзеркалі номера, її щоки горіли, а очі блищали.

– Що ти зі мною робиш, Олександре? – прошепотіла вона, її пальці торкнулися брошки-зірочки, а в грудях пульсувала суміш гордості, радості й того небезпечного жару, який наростав з кожною їхньою розмовою.