Розділ 19: Сімейні клопоти

Вихідний. Чудовий день, щоб просто розслабитись і провести чудовий день з дітьми. Чим вона і зайнялась. День промайнув у сімейних клопотах. Ліза відкинулася на спинку дивана у своїй затишній вітальні, її пальці гріли горнятко з ромашковим чаєм. За вікном київський вечір обіймав місто м’яким сяйвом ліхтарів, а в квартирі пахло свіжоспеченим печивом, яке Женя і Катя гордо називали своїм "кулінарним шедевром". Її телефон лежав поруч, ще гарячий від повідомлень у сімейному чаті, де діти надіслали фото їхнього невдалого печива у формі зірочок – деякі були більше схожі на безформні хмаринки.

"Мам, це зірки, як твоя брошка!" – написала Катя, додавши смайлик із серцем.

Ліза посміхнулася, але її думки поверталися до вчорашнього вечора в офісі, до того, як Олександр захистив її від Вікторії. Його слова – "Ти в моїй команді, бо заслужила це" – гуділи в її голові, змішуючи гордість із тривожним теплом, яке вона намагалася ігнорувати. Але після сцени з Вікторією, її різких слів і того власницького погляду, Ліза відчувала, як напруга осідає в її плечах, наче важкий рюкзак.

Женя увірвався до кімнати, тримаючи в руках альбом для малювання. Його руде волосся було скуйовджене, а на футболці виднілася пляма від шоколадного крему.

– Мам, дивись, ми з Катєю намалювали твого боса! – вигукнув він, його очі блищали пустотливим ентузіазмом.

Катя, у своїх рожевих шкарпетках із єдинорогами, підбігла слідом, тримаючи аркуш, на якому Олександр був зображений як суворий лицар у костюмі, але з комічно великими бровами і піцою в руках.

– Це він після вашої піци! – сказала Катя, хихикаючи.

Ліза розсміялася, відчуваючи, як її напруга розчиняється в дитячому сміху.

– Ох, мої художники, це ж справжній портрет! Але, здається, ви забули додати його знамениту краватку, – пожартувала вона, і діти вибухнули сміхом, падаючи на диван поруч із нею.

Вона обійняла їх, відчуваючи тепло їхніх маленьких тіл. Женя притулився до її плеча, а Катя поклала голову їй на коліна.

– Мам, а твій бос і правда такий суворий? Бо ти казала, він не такий страшний, – запитала Катя, її голос був сповнений дитячої цікавості.

 Ліза задумалася, її пальці мимоволі торкнулися брошки-зірочки на светрі. Вона згадала Олександра – його сірі очі, які могли бути холодними, як сталь, але вчора ввечері блищали теплом, коли він розповідав про студентські пригоди з Олегом.

– Він… складний. Але, знаєте, він уміє бути добрим. Просто ховає це за своїм директорським виглядом, – відповіла вона, і її голос був м’яким, із ноткою задумливості.

Женя підвів голову, його брови комічно насупилися, імітуючи Олександра.

– О, Єлизавето Сергіївно, це не звіт, це катастрофа! – прогундосив він, і Катя зайшлася сміхом, ледь не впавши з дивана.

– Женю, ти занадто добре його копіюєш! Може, тобі варто бути босом? – пожартувала Ліза, але її думки знову повернулися до офісу.

Сцена з Вікторією гризла її, наче дрібний камінчик у черевику. Вона знала, що Вікторія не просто так влаштувала той скандал – її слова були сповнені не лише професійної критики, а й чогось особистого. Ліза відчувала, як у її грудях зароджується невпевненість. Чи справді вона заслужила місце в команді Олександра? Чи це лише його підтримка змушує її почуватися такою впевненою? Вона відпила ковток чаю, намагаючись відігнати ці думки, але вони вперто поверталися, змішуючись із теплом від спогадів про його посмішку.

– Мам, а що, як твій бос – це принц, як у казках? – раптом сказала Катя, її очі блищали мрійливо.

Ліза ледь не поперхнулася чаєм, її щоки спалахнули.

– Катю, ти начиталася казок! Він не принц, а директор. І в нього немає коня, лише папери, – відповіла вона, намагаючись приховати збентеження за жартом.

Женя хмикнув, його погляд був підозріло хитрим.

– Ага, але ти ж казала, що він купив тобі піцу. Це як у казці, тільки без дракона! – додав він, і Ліза закотила очі, але не могла стримати посмішки.

– Ви двоє – мої найбільші дракони. І я вас обожнюю, – сказала вона, притягуючи їх ближче.

Вечір минув у сімейних іграх. Женя запропонував зіграти в "офіс", де він був "босом", Катя – "секретарем", а Ліза – "новачком", яка постійно щось плутає. Вони сміялися, коли Катя з серйозним виглядом "друкувала" на уявній клавіатурі, а Женя грізно вимагав "звіт про печиво". Але коли діти пішли спати, Ліза залишилася наодинці зі своїми думками. Вона сіла біля вікна, дивлячись на вогні міста. Її пальці мимоволі гладили брошку-зірочку, а в голові крутилися спогади про Олександра – його захист, його несподівано м’який голос, коли він сказав, що цінує її. Вона відчувала, як її серце стискається від змішаних емоцій: вдячності, невпевненості і того небезпечного тепла, яке наростало щоразу, коли він був поруч.

– Що ти зі мною робиш, Олександре Владиславовичу? – пробурмотіла вона собі під ніс, її голос був ледь чутним у тиші квартири.

Телефон засвітився новим повідомленням від Олега:

"Лізо, чув, ти вчора поставила Вікторію на місце. Браво! Але скажи, Сашко вже запросив тебе на ще одну піцу? 😏"

Ліза розсміялася, її пальці швидко застукали по клавіатурі:

"Олеже, ти гірший за моїх дітей! Піца була разова акція, не фантазуй."

Олег відповів смайликом із сердечками, додавши:

"Разова, ага. Але я бачив, як він на тебе дивився. Бережися, Лізо!"

Вона похитала головою, але її посмішка стала ширшою. Вона поглянула на дитячий малюнок Олександра, що лежав на столі, і відчула, як її серце зігрівається. Може, він і не принц, але в ньому було щось, що змушувало її серце битися швидше – і це лякало її не менше, ніж офісні інтриги Вікторії.