Розділ 17: Нічна робота

Наступний день пролетів за робочими питаннями. Вже робочий день скінчився, та Ліза сиділа за своїм столом у напівтемному офісі «New Innovation Group», її обличчя освітлював лише м’який блиск монітора. За вікнами Київ виблискував вечірніми вогнями, а годинник на стіні показував пів на десяту. Вона зітхнула, поправляючи сріблясту брошку-зірочку на своєму блейзері, яка вже стала її талісманом. Після наради, де вона блискуче викрила саботаж Максима, її серце все ще калатало від адреналіну, але втома брала своє. У сімейному чаті спливло повідомлення від Жені:

"Мам, ти ще в офісі? Катя каже, що ти там б’єш лиходіїв папірцями!"

 Катя додала смайлик із зірочками, і Ліза посміхнулася, відповідаючи:

 "Мої герої, я скоро буду вдома. Збережіть мені шматок піци!"

Вона відклала телефон, але її думки поверталися до Олександра – його теплої посмішки після наради, коли він сказав: "Нам пощастило, що ви на нашому боці." Ці слова гуділи в її голові, змішуючи гордість із чимось теплим і тривожним.

Офіс був майже порожнім, лише приглушений гул кондиціонера порушував тишу. Ліза працювала над фінальними правками до презентації для завтрашньої зустрічі з інвесторами, коли двері відчинилися, і до кабінету увійшов Олександр Владиславович. Його темно-синій костюм був злегка пом’ятий, а краватка розв’язана, що робило його менш суворим, але не менш привабливим. Запах його одеколону наповнив кімнату, і Ліза відчула, як її серце пропустило удар.

– Єлизавето Сергіївно, ви ще тут? – запитав він, його голос був низьким, із легкою хрипотою від довгого дня. Він підійшов до її столу, тримаючи дві коробки піци.

– Я подумав, що нам потрібне паливо, якщо ми хочемо закінчити це сьогодні.

Ліза підняла брови, її губи склалися в усмішку.

Олександре Владиславовичу, ви що, пропонуєте мені їсти піцу в офісі? Це ж проти всіх ваших правил, – сказала вона, її тон був жартівливим, але очі блищали викликом.

Він хмикнув, ставлячи коробки на стіл.

– Правила для того, щоб їх порушувати. Іноді, – відповів він, і його сірі очі затрималися на ній трохи довше, ніж потрібно.

Ліза відчула жар у щоках, але швидко відвела погляд, відкриваючи коробку. Аромат пепероні й сиру заповнив повітря, і вона не могла стримати посмішку.

– Це що, хабар за мою блискучу роботу сьогодні? – пожартувала вона, беручи шматок.

Олександр розсміявся – низький, теплий звук, який змусив її серце стиснутися.

– Скажімо, це подяка за те, що ви не дали Максиму нас всіх потопити, – сказав він, сідаючи навпроти.

Його рукав злегка зачепив її папери, і вона помітила, як його пальці ненароком торкнулися краю її столу, ніби він шукав привід бути ближче.

Вони їли піцу, переглядаючи слайди презентації. Ліза пояснювала свої ідеї, її голос був упевненим, але вона відчувала, як його погляд ковзає по її обличчю, коли вона говорить.

– Ось тут я додала аналіз ризиків, щоб інвестори бачили, що ми готові до будь-яких сюрпризів, – сказала вона, показуючи на екран.

 Олександр кивнув, його брови злегка піднялися.

– Ви завжди на крок попереду, Лізо. Це вражає, – сказав він, і в його голосі була щирість, змішана з чимось глибшим.

Вона відчула, як її щоки спалахнули, і швидко віджартувалася:

– Мабуть це все таки материнство. Воно навчило мене завжди мати план Б, В і Г.

 Він розсміявся, і на мить їхні очі зустрілися, створюючи напругу, яка змусила повітря вібрувати.

Щоб розрядити атмосферу, Ліза вирішила змінити тему.

– А ви, Олександре Владиславовичу, коли востаннє їли піцу в офісі? Чи це ваш перший бунт? – запитала вона, її тон був пустотливим.

 Він відкинувся на спинку крісла, його посмішка стала ширшою.

– Скажу тобі секрет, Лізо. У студентські роки я з Олегом одного разу замовив піцу прямо в аудиторію. Викладач був у шоці, але ми його пригостили, – сказав він, і його очі блищали спогадами.

 Ліза засміялася, уявляючи молодого Олександра з розпатланим волоссям і піцою в руках.

– Не уявляю вас таким бунтарем! І що, Олег був головним порушником? – запитала вона.

Олександр кивнув, його посмішка стала теплою.

– Олег завжди був тим, хто тягне мене в пригоди. Але я навчився тримати його в рамках… іноді.

Вони продовжили працювати, але розмова текла легко, переходячи від роботи до кумедних історій. Ліза розповіла, як Женя одного разу "перемалював" її звіт фломастерами, вважаючи, що це "покращить дизайн". Олександр розсміявся, його очі потепліли.

– Твої діти – це щось. Мені сподобалося, як Катя вчора запитала, чи я завжди такий серйозний, – сказав він, і його голос був м’яким.

Ліза відчула тепло в грудях, але пожартувала:

– Вона просто перевіряла, чи ти не робот. Вони в тебе вірять, знаєш.

 Він подивився на неї, і на мить його погляд став серйознішим.

– А ти, Лізо? Ти в мене віриш? – запитав він тихо, і його слова повисли в повітрі, наповнені натяком.

Ліза застигла, її серце калатало. Вона відчула, як його близькість – він сидів так близько, що вона відчувала тепло його тіла – змушує її шкіру поколювати.

– Я вірю, що ти можеш бути менш суворим, ніж здається, – відповіла вона, її голос був тихим, але з іскрою.

Він посміхнувся, але не відвів погляду, і в його очах було щось, що змусило її відчути жар у всьому тілі. Вони повернулися до роботи, але кожен їхній рух, кожен випадковий погляд був наче іскра. Коли він потягнувся за слайдом, його пальці злегка зачепили її руку, і Ліза відчула той самий електричний розряд, що вчора. Вона швидко відвела руку, ховаючи збентеження за посмішкою.

– Обережно, Олександре Владиславовичу, а то я подумаю, що ти навмисне, – сказала вона, і її голос був жартівливим, але серце гуділо.

Коли вони закінчили, годинник показував північ. Олександр встав, потираючи шию.

– Лізо, ми добре попрацювали. І… дякую за компанію, – сказав він, і його голос був теплим, із ноткою щирості.