Розділ 11: Корпоративний вечір

Я стояла перед дзеркалом у своїй квартирі, поправляючи темно-синю сукню, яка м’яко облягала мою фігуру, підкреслюючи струнку талію і додаючи впевненості. Тонка срібляста брошка-зірочка, подарунок від Каті, виблискувала на грудях, нагадуючи про підтримку дітей. За вікном Київ мерехтів вечірніми вогнями, а в моїх грудях гуділа суміш хвилювання і передчуття – корпоративний вечір у ресторані "Золотий Фенікс" був першим великим заходом, куди мене запросили в «New Innovation Group». Женя, сидячи на дивані з альбомом для малювання, кинув:

– Мам, ти виглядаєш, як кінозірка! Але не дозволяй тому босу знову тебе ображати!

 Його очі блищали пустотливо, а Катя, крутячи свій рудий хвостик, додала:

– Точно, мам! Тільки не танцюй із тим Максимом, він якийсь липкий!

 Ліза розсміялася, відчуваючи, як їхня дитяча щирість змиває її напругу.

– Не хвилюйтеся, мої охоронці, я триматиму дистанцію, – відповіла вона, обіймаючи їх перед виходом.

У ресторані "Золотий Фенікс" гуділа музика, а зал був наповнений сміхом і дзвоном келихів. Ліза увійшла, відчуваючи, як погляди колег ковзають по ній. Її сукня притягувала увагу, але вона трималася невимушено, посміхаючись Олі з маркетингу, яка підбігла з келихом шампанського.

– Лізо, ти сьогодні просто вогонь! Вип’ємо за твій успіх у цій божевільні! – вигукнула Оля, її каштанове волосся гойдалося в такт музиці.

Ліза подякувала, відчуваючи легке тепло від компліменту, але її очі мимоволі шукали Олександра Владиславовича. Він стояв біля бару, у темному костюмі, який підкреслював його широкі плечі, розмовляючи з Олегом Дмитровичем. Його сірі очі, гострі, як лезо, на мить зустрілися з її поглядом, і Ліза відчула, як її серце пропустило удар. Вона швидко відвела очі, пригадуючи їхню напружену зустріч у ліфті та його різку критику на нараді.

Максим, як завжди, з’явився нізвідки, тримаючи два келихи вина. Його світла сорочка була розстебнута на один ґудзик більше, ніж варто, а посмішка видавала самовпевненість.

– Лізо, ти сьогодні затьмарюєш усіх. Танець зі мною – і вечір стане ідеальним, – сказав він, простягаючи їй келих із легкою посмішкою, яка здавалася більше хижою, ніж дружньою.

Ліза взяла келих, але її голос був прохолодним:

– Максиме, я тут, щоб відпочити, а не додавати собі роботи з відшивання кавалерів.

 Її тон був легким, але гострим, і Оля, що стояла поруч, захихотіла, прикривши рот рукою. Максим зніяковів, але швидко відновив самовпевненість.

– Ти ще передумаєш, Лізо. Я терплячий, – кинув він, відходячи до іншої групи колег.

Ліза відчула полегшення, але її спокій тривав недовго. Вона помітила Олександра, який стояв осторонь, спостерігаючи за нею з бокалом віскі в руці. Його погляд був інтенсивним, ніби він намагався розгадати її, і це змусило її серце калатати швидше. Олег, помітивши це, підійшов до нього і щось прошепотів, змусивши Олександра насупитися. Ліза відвернулася, намагаючись зосередитися на розмові з Олею, яка розповідала про новий проєкт, але її думки поверталися до Олександра. "Чому він так на мене дивиться? То критикує, то витріщається, як на загадку," – подумала вона, відчуваючи суміш роздратування і дивного тепла.

Музика змінилася на повільний джаз, і зал наповнився парами, що танцювали. Ліза стояла біля високого вікна, милуючись нічним Києвом, коли почула за спиною низький голос:

– Ви не танцюєте, Єлизавето Сергіївно?

 Вона обернулася і побачила Олександра, який стояв ближче, ніж вона очікувала. Його сірі очі блищали в напівтемряві, а легка посмішка на його обличчі здавалася майже провокаційною. Ліза відчула, як її щоки спалахнули, але відповіла з викликом:

– Тільки не з тими, хто вважає мої ідеї посередніми.

 Її голос був легким, але з ноткою сарказму, і вона помітила, як його брови злегка піднялися від здивування.

– Я ніколи не називав ваші ідеї посередніми. Я сказав, що їх треба доопрацювати, – відповів він, його голос був низьким, із ледь помітною теплотою.

Він простягнув руку, додаючи:

– Танець – це не нарада. Тут я не ваш критик.

Ліза вагалася, відчуваючи, як її серце калатає, але щось у його погляді – суміш впевненості й несподіваної м’якості – змусило її прийняти його руку. Його долоня була теплою, а дотик – міцним, але обережним, ніби він боявся зробити їй боляче. Вони рушили на танцмайданчик, і Ліза відчула, як його рука на її талії посилає хвилю тепла по її тілу. Музика обволікала їх, а його близькість змушувала її дихати швидше.

– Ви непогано танцюєте для людини, яка виглядає так, ніби весь час сердиться, – пожартувала вона, намагаючись приховати своє збентеження.

Олександр посміхнувся, і ця посмішка змінила його обличчя, роблячи його молодшим і небезпечніше привабливим.

– А ви непогано тримаєтеся для людини, яка пролила на мене каву, – відповів він, і його тон був легким, але з ноткою виклику.

Ліза розсміялася, відчуваючи, як напруга між ними тане, хоча б на мить.

– Це був нещасний випадок. Але, можливо, я повторю, якщо ви знову розкритикуєте мій звіт, – сказала вона, і її очі блищали пустотливо.

Їхній танець перервав Олег, який підійшов із широкою посмішкою.

– Сашо, ти ж казав, що не танцюєш! А тут така краса поруч, і ти вже на паркеті! – вигукнув він, тримаючи келих пива.

 Його очі блищали від веселощів, а Ліза відчула, як її щоки знову спалахнули. Олександр кинув на друга суворий погляд, але його губи зрадницьки посміхалися.

– Олеже, іди потанцюй із кимось, хто витримає твої жарти, – відповів він, але його рука на талії Лізи злегка стиснулася, ніби він не хотів її відпускати.

 Олег розсміявся і відійшов, кинувши через плече:

– Лізо, тримай його в тонусі!

Коли музика закінчилася, Ліза відступила, відчуваючи, як її серце калатає.

– Дякую за танець, Олександре Владиславовичу. Але я не впевнена, що ми тепер у мирі, – сказала вона, намагаючись повернути свій звичний сарказм.