Розділ 7: Діти в житті

Ліза повернулася додому після напруженого дня в «New Innovation Group», скидаючи туфлі біля порога і відчуваючи, як утома осідає в кожній клітинці тіла. Квартира пахла яблучним пирогом – няня, пані Оксана, залишила його на кухні з запискою: "Лізо, не забудьте повечеряти!" Женя і Катя, почувши, як клацнув замок, вибігли з кімнати з криками:

– Мам, ти жива! Розкажи про боса!

 Ліза розсміялася, обіймаючи дітей, і відчула, як їхнє тепло розганяє офісний стрес.

– Жи-и-ва, але ледве. Вашій мамі сьогодні довелося воювати з генеральним директором на нараді, – сказала вона, падаючи на диван.

Катя, тримаючи в руках альбом для малювання, одразу оживилася:

– О, той, якого ти облила кавою? Ми з Женею намалювали, як він виглядає!

 Женя гордо дістав аркуш, де був зображений чоловік із грізним обличчям, величезними бровами і кавовою плямою на костюмі, з підписом "Злий Бос". Ліза розреготалася, відчуваючи, як напруга дня розчиняється в дитячому гуморі:

– Оце шедевр! Але, здається, він не такий страшний. Хоча його погляд міг би заморозити пів офісу."

Поки Ліза готувала чай, Женя сів поруч, жуючи печиво, і запитав із серйозним виглядом:

– Мам, а що, як він тебе звільнить за ту каву? Ми ж тоді не купимо нову PlayStation?

 Катя, не відриваючись від свого альбому, додала:

– Та ні, Жень, мама крута, вона його перехитрить! Мам, намалюй йому ще одну кавову пляму, він точно здасться!

 Ліза похитала головою, уявляючи, як Олександр Владиславович реагує на ще одну "кавову атаку".

– Діти, ніяких плям. Я вже й так встигла його роздратувати на нараді. Але знаєте, він не зовсім монстр. Просто... суворий. І, можливо, трохи зарозумілий,– сказала вона, згадуючи його сірі очі і той момент, коли зал сміявся з її відповіді.

 Вона не зізналася дітям, але в глибині душі відчувала дивне хвилювання від цього протистояння – ніби кинула виклик не просто босу, а чомусь більшому.

Вечір минув у затишній метушні: Женя розповідав про шкільну історію, де він знову сперечався з учителем математики, а Катя демонструвала свій новий "дизайнерський" браслет із блискучих намистин. Ліза слухала, киваючи, але її думки час від часу поверталися до офісу – до Вікторії, яка несподівано запропонувала її на посаду помічниці, до Максима з його надто дружніми поглядами, і, звісно, до Олександра, чия іронічна посмішка чомусь не йшла з голови.

– Мам, ти знову про роботу думаєш! – обурилася Катя, тицяючи їй під ніс свій малюнок із квіточками. Ліза посміхнулася, обіймаючи доньку.

– Вибач, моя дизайнерко. Давай краще намалюємо, як я перемагаю всіх босів світу!

 Женя одразу схопив олівець:

– Точно! Додамо тобі суперсилу – кавовий бластер!

 Діти розреготалися, і Ліза відчула, як їхній сміх наповнює її силою, нагадуючи, заради кого вона бореться щодня.

Пізніше, коли діти вже спали, Ліза сиділа на кухні з чашкою чаю, гортаючи телефон. Вона написала в сімейний чат:

"День виживання пройдено. Дякую за підтримку, мої художники!"

Женя, який, видно, ще не спав, відповів:

 "Мам, ти крута. Але якщо бос злий, скажи, ми з Катею придумаємо план!"

Ліза посміхнулася, уявляючи, як її діти влаштовують "операцію порятунку мами" в офісі. Вона поглянула на брошку-зірочку, яку досі не зняла з блузки, і подумала: "Якщо я впоралася з розлученням і двома бешкетниками, то впораюся і з тобою, Олександре Владиславовичу." Але в глибині душі вона відчувала, що це протистояння – лише початок, і щось у ній тремтіло від передчуття нових битв, які будуть не лише робочими.