Розділ 1

Місто виблискувало вогнями крізь розріджене повітря. Високі хмарочоси підпирали небо, а транспортні дрони курсували між рівнями вулиць. Світ повністю залежав від технологій — автоматизовані системи керували всім, від ліфтів до життєзабезпечення багатоповерхових будівель. Здавалося, що все працює бездоганно. Принаймні до сьогодні.

Ліфт завмер, і мене різко хитнуло вперед. Я ледь встигла вхопитися за поручень, щоб не впасти. Серце забилося частіше, ніби вже відчувало, що щось пішло не так. За кілька секунд тиша в кабіні стала гнітючою. Не було ні звичного дзижчання мотора, ні музики на фоні, ні оголошень системи. Просто порожній простір і незручне мовчання.

Я подивилася на панель управління. Екран все ще показував: 156-й поверх. Здавалося, ліфт був за крок від мети, але щось його раптово зупинило. Я кілька разів натиснула на кнопку екстреного виклику, але нічого не відбувалося. Лише короткий «пік» і червоний індикатор, який сигналізував про якусь помилку.

— Чудово, — пробурмотіла я під ніс. 

«Цього мені тільки бракувало», — подумала я, мимоволі стискаючи ремінець сумки на плечі.

Навколо мене було п'ятеро людей. Деякі з них виглядали так само здивовано й роздратовано, як і я, але ніхто не поспішав говорити. Можливо, сподівалися, що ліфт ось-ось знову поїде.

— Що це було? Він так завжди робить? — почувся голос юнака ліворуч. Він стояв біля стіни, навушники звисали з одного вуха, а на обличчі застигло легке збентеження, змішане з цікавістю.

— Схоже на збій, — озвався кремезний чоловік з рюкзаком. Він почухав потилицю і додав: — Але ліфти зазвичай самі відчиняють двері. Не думаю, що це нормально.

Я спробувала знову натиснути кнопку аварійного виклику. Той самий звук, той самий червоний індикатор. Моя терплячість поступово танула, і пальці мимоволі затремтіли.

— Вибачте, а хтось знає, що тепер робити? — спитала я, вперше озвучуючи думку, яка мене гризла. Мій голос звучав сухо і трохи роздратовано, хоча я намагалася зберегти спокій.

— Які ще варіанти? Сидіти й чекати, поки нас помітять, — флегматично відповів чоловік з рюкзаком. Він ковтнув води зі своєї пляшки так, ніби взагалі не переймався тим, що відбувається.

— Може, спробувати щось зробити? — втрутився хлопець із навушниками, поглядаючи на мене. — Просто чекати — якось тупо. А раптом це надовго?

Я на мить задумалася. Той хлопець мав рацію: щось у цій ситуації не давало мені спокою. Зазвичай у таких ліфтах усе автоматизовано — зупинка навіть на кілька секунд уже викликає реакцію системи. Але зараз нічого не відбувалося. Жодного зв'язку, жодного сигналу.

— Мене, до речі, Райян звати, — сказав він і ледь усміхнувся, ніби хотів трохи розрядити обстановку.

— Вінтер, — кинула я, не бажаючи зайвих розмов.

Інші пасажири почали обмінюватися іменами — жінка з пакетом фруктів представилася Кейсі, а чоловік із рюкзаком — Гаррі. Два офісні працівники швидко назвалися Метью і Кариною. Жінка виглядала так, ніби готова вже панікувати, але намагалася тримати обличчя.

Я ж лише мовчки спостерігала за ними, міркуючи, як довго ми тут будемо. І чому система аварійної допомоги досі мовчить. Це не виглядало як проста зупинка.

Раптом екран на панелі управління блиснув і на секунду з'явилося повідомлення:
"Помилка: перезапуск системи..."

Всі завмерли. Мені здалося, що навіть повітря в ліфті стало важчим. Ми всі з надією дивилися на екран, але через кілька секунд він згас, залишивши нас у невизначеності.

— Щось мені це не подобається, — пробурмотів Райян, нахиляючись ближче до панелі. — Зазвичай такі повідомлення означають, що система не може самостійно перезавантажитися.

— І що це означає для нас? — запитала Карина, намагаючись приховати страх.

Райян знизав плечима:
— Це означає, що доведеться чекати. Якщо ми не вщент поламаємося раніше.

У мені зростало відчуття тривоги. Весь цей час я намагалася залишатися зібраною, але ситуація виглядала дедалі гірше. Повітря у ліфті, здавалося, вже було важким і спертим, хоч минуло лише кілька хвилин.

— Думаєш, це довго триватиме? — спитала Кейсф, глянувши на мене, як на людину, від якої чекають відповіді.

— Сподіваюсь, що ні, — відповіла я. В голосі вже відчувалася напруженість, яку я намагалася приховати.

Напруга між пасажирами наростала. Кожен починав відчувати невидимий тиск ситуації. Ніхто не знав, скільки часу нам доведеться провести тут разом, і що чекатиме на нас далі.

— Можливо, хтось із вас уже викликав рятувальників? — спитав Гаррі, але це прозвучало більше як обвинувачення, ніж питання.

— Я двічі натискала кнопку виклику, але нічого не працює, — відповіла я, стискаючи кулаки від безсилля.

Гаррі скептично подивився на мене:
— Тобто, ми повністю відрізані від зовнішнього світу?

Від цієї думки мені стало холодно. Я відчула, як у голові починає крутитися список можливих сценаріїв, але жоден із них не виглядав хорошим.

— Треба щось робити. І швидко, — сказала я, намагаючись узяти ініціативу у свої руки.

Карина роздратовано зітхнула:
— Може, ти й права. Але що саме? Розірвати стіну ліфта руками?

Я знала, що паніка тільки погіршить ситуацію, але втримати всіх у спокої ставало дедалі складніше. Кейсі мовчки дивилася на нас, стискаючи пакет так, ніби це був її єдиний порятунок.

А тим часом екран знову блиснув:
"Невідома помилка. Перезапуск неможливий."

І тоді я зрозуміла: ми тут застрягли надовго. І це лише початок.

Я кілька разів з натиском клацнула кнопку аварійного виклику, але відповідь була одна й та сама: короткий «пік» і червоний індикатор помилки. Панель управління продовжувала блиматись, ніби знущаючись над нами. Ніякого зв'язку. Ніякої реакції. Зовні панувала тиша, що раптом здалася загрозливою.

— Добре. Давайте спробуємо ще раз, тільки спокійно, — сказала я, намагаючись не дати паніці захопити контроль.