Лежачи на слові

Ця історія могла закінчитися фразою: «Копай, землю».
*

Після закінчення школи я вступив до університету на факультет соціології. Ще недавно учень, я отримав студентський квиток, і оселився до гуртожитку в блок на дві кімнати. На другому курсі став підробляти, щоб почуватися впевненіше. Я вчився на контракті і будь-які додаткові фінанси дозволяли розгрузити батьків, які лізли з шиї, щоб я здобув освіту та мав все необхідне. В цьому допомогла моя однокурсниця та сусідка по поверху Маша. Родом з села на Полтавщині, вона була простою, доброю, і працювала в компанії InMind, що мала безпосереднє відношення до науки, яку ми вивчали. Для мене це було ідеальним рішенням і я вирішив спробувати. Так все і почалося.
*

Відпрацювавши, я вимкнув комп’ютер, що гудів ніби танк, пожав руку хлопцям, з якими ділив шість квадратних метрів робочого простору, і захопивши чашку, в якій мертвими зміями плавало листя чаю, пішов на кухню, тримаючи в руці рюкзак. Моє вухо палало, спина боліла, а голова через шестигодинне балакання тріщала. Годинник на руці показував восьму. Був четвер.

В маленькій кухні нікого не було. Сполоснувши чашку, я поклав її в  шафу та позіхнув, дивлячись під ноги. Тиждень видався важким, і я хотів якнайшвидше впасти на ліжко та прокинутися, коли буде місія на Марс. 

В скляній переговорці сиділо троє дівчат. Мар’яна, керівниця відділу, тримала в руках листок, і малюючи ручкою, зверталася спочатку до однієї, потім до іншої дівчини. Пройшовши коридором до виходу, я замахав Мар’яні, одягнув пальто, накинув на плечі рюкзак, і вийшов з офісу в осінню ніч.

На дворі було паскудно: у світлі ліхтарів моросив дощ, а вітер пробирав до кісток. Я обійняв себе руками і закрокував вулицею, щоб не змерзнути. Світло з багатоповерхівки, в якій розташовувався офіс компанії, падало на автомобільні гаражі, вздовж яких я проходив. Піднявши очі, я побачив високий кран, оточений з усіх боків світлом прожекторів — будувалися корпуси університету культури. Крокуючи бетонними плитами, я старався наступати на кожну окрему, ніби боявся чорних тріщин, які були між. Пройшовши магазин на Щорса, я здалеку угледів майоріння автівок, що снували бульваром Лесі Українки. Я уявляв, як гаряче повітря торкнеться мого обличчя, коли увійду до метрополітену і поїду до гуртожитку. Від цього стало веселіше і я пришвидшився.

 Думки про завтрашні семінари в університеті обтяжували, але я їх відкинув. Мені хотілося одного — спати. З метро Печерська я доїхав до Палацу спорту, а там пересадка на іншу лінію. Діставати книжку, як дехто з пасажирів в метро, я не хотів: голова була тяжкою. Під’їхав вагон і я зайшов до нього, ставши біля дверей. Залишалося доїхати до Либідської, потім маршрутка, і вуаля — сон. Хтось наступив на ногу, але я не відреагував. 

Я згадав свій блокнот, яким користувався під час роботи. В ньому я креслив риски, а під кінець дня робив підсумок. Сьогодні таких рисок було сто. Працюючи інтерв’юером, за сьогодні я здійснив сотню дзвінків незнайомим людям. Це звичайно лукавство, з всіма я не розмовляв, бо дехто не брав слухавку чи номер абонента був невірним, але шість годин підряд я телефонував. Така моя робота — задавати питання, слухати і нотувати відповіді через програму на комп’ютері. Ми — це більшою мірою студенти, які в першу чи другу зміну, в залежності від навчання, стають частиною поля, збираючи дані для маркетингових, соціологічних чи соціально-політичних досліджень. 

Притискаючи голову до холодного скла вагону, я бачив як мелькотять лампи і втомлено усміхався. 

В перший день роботи, коли анкета була вичитаною, всі запитання задані, і лишалося одне — взяти слухавку та набрати номер, я з жахом відтягував цей момент. Як це?! Що, просто так взяти телефон і зателефонувати до незнайомої людини? Неможливо! Я хвилювався та совався на місці. Мабуть я смішно виглядав. Думаю, кожному було б тяжко задавати питання незнайомій людині, яка, можливо, не має часу на розмови, або їй важко говорити на запропоновану тему, або її прослуховують, або це жарт. Та може бути, що завгодно! Тисячі сумнівів пронизували мене. На столі стояв чорний телефон, та я дивився на нього як на бактеріологічну зброю. 

— Готовий? Тут немає нічого складного, — запитала керівниця.

З огляду на те, що я важив під центнер, і я вже років з п’ять, як брився, то відступати було нікуди. Я схопив трубку, проковтнув слину і набрав номер з екрану монітора. Гудки лунали як з потойбіччя, і я боявся, що там, на іншому дроті, хтось обізветься. Але цього не трапилося. Щасливий і спітнілий, я поклав слухавку назад вже сумніваючись, чи ця робота мені підходитиме. Я ж боюся розмовляти з людьми!  

— Н-ніхто не відповідає, — сказав я, а керівниця засміялася. 

Все ж, я помилився у своїх можливостях  і спробував ще — у мене вийшло. Затинаючись, я провів своє перше інтерв’ю і не вмер. «Це ж не китайська грамота» — хвалив себе я, телефонуючи до наступного абонента. 

Після того дня минуло багато тижнів. Я став досвідченим, продуктивним — за восьмигодинний день, якщо це були вихідні, а анкета невеликою, міг робити по сто-двісті дзвінків. Часом більше. Я розумів, чим більше телефонуватиму — тим вищий заробіток матиму. Але є одне але —  оплата йде за повні анкети, а не всі люди мають час розмовляти, беруть слухавку, що вже говорити за правильність телефонних баз. Відповідно, для того, щоб мати результат, треба багато телефонувати. Дехто з інтерв’юерів хитрував, відповідаючи на запитання самостійно, але таких рано чи пізно чекала небесна кара — вибіркові дзвінки прослуховувалися керівником поля і замовниками. Якщо розмови не було чи відповіді були неповними, інтерв’юера перевіряли прискіпливіше. Перша спроба — усне попередження, друга — штраф, третя — арівідерчі. Інтерв’юери бідкалися, казали, що то випадково, вони чисті мов ангели, і світ створено лише з хороших людей, але керівниця, мов та хмара, пропускала через себе тисячі ват страшної наелектризованої енергії. З лінюхами розмова була коротка, таких не любили.