13. Виріс а ума не виніс.

Ця новини збила Цилю з ніг. Кирило нічого не казавши пішов добровольцем у поліцію. Він прийшов додому у п’ятницю почавши шукати по шухлядам документи і ось тут просто, нібито про погоду розповів, поставив родину перед фактом що вже у четвер його відправляють на межу де відбуваються сутички з потворами.

-Що за маячня? А навчання?! Куди, тобі лише дев’ятнадцять! – у Цилі серце зупинилося в грудях, усі нутрощі стиснуло, такої паніки вона ще ніколи в житті не відчувала. –Чого це ти надумав? Що сталося? Може тебе дівчина кинула, може ми тебе образили? Чого!! – вже голосила Циля.

- Я не можу більш сидіти та нічого не робити.

- Як нічого?! А скільки ви вже впровадили новацій. Це в твоєму розумінні - нічого?!! Як тебе відпустили взагалі? А медична комісія, в тебе ж жовчний міхур видалено! – перед Цилею летіло з шаленою швидкістю усе життя, мабуть як перед смертю.

- Не хвилюйся. Я проходив навчання, та знаю що робити. Мам, нікого нічого не торкає. Медичний огляд – формальність. Запитали, відповів, допустили. В інституті від мене зараз великої  користі немає, інші люди впроваджують те що ми розробили.

- Ти шо ідіот?! Що ти наробив?! Ти взагалі розумієш що там відбувається? Ти в якому світі застряг, дитино?!– не витримав градусу напруги, вона зірвалась у крик. Втім Кирило був хоч і молодим але мудрим хлопцем, від матері він чекав щось подібне тому й замовчував до останнього.

Циля не могла себе зібрати. Чому промовчав, розповів так пізно? Все ж можливо було зробити з розумом, пішов би воювати але там де б був насправді корисним. Що зробила не так? Чому не схотів батьківської поради? Як виправити…

Вона втратила голову від горя. Кидалась як вовчиця в клітці, а думки бігали за нею. Здавалось що усі її висновки та й вона сама наче ртуть яка розлились по підлозі маленькими неслухняними кульками та й ніхто не може їх зловити, знайти, щоб зібрати в одне тямуче ціле.

Подруги хвилюючись питали її як справи, а вона не знала, що відповісти. Які справи?! Тепер немає ніяких справ, все стало неважливим. В голові змішалося, куди бігти, кому дзвонити, що робити?

Вони готували його в дорогу так само як зовсім нещодавно збирали до школи: форма, взуття, рюкзак, вибирали найкраще. Але тоді це були щасливі клопоти, а зараз хотілося вити нібито своїми ж руками відправляєш на заклання. Куди він лізе, ось ця інтелігентна дитина, зовсім не спортивна людина яка по сприйняттю світу наче трьох річне дитя? Потвори ж сильні та підступні. Хто завгодно! Навіть її можливо уявити на передовій.  Але ж який з нього вояка - персонаж з наукових книжок!  Щосили Циля намагалась стримувати сльози, та бажання знов і знов висказати своє бачення цього безглуздого вчинку. Та який вже сенс, тільки більш травмувати його та рідних!

Залишалось лише одне, терміново щось видумати, зупинити потвор. Треба закінчити війну, врятувати дитину.

В ніч з середи на четвер ніхто в родині не спав, хоч і кожен робив вигляд поважаючи спокій інших. Самуїл обіймав міцно, намагаючись зупинити її нескінченні перевертання. А вона тільки й робила, що усю ніч вигадувала як витягнути сина, згадувала прізвища потрібних людей та з біллю прислухалася до його важкого дихання вперемішку з зітханням, яке було чути навіть через перепони стін.