12. Де літував, там треба й було зимувати

В шпиталі було гаряче. Концентрація болю. Замість повітря - запах крові. Ната носила коробки проміж каталок на яких лежали люди. Спина боліла так що віддаючи у ногу змушувала її кульгати, але зараз це немало значення. Навкруги було пекло. Хтось стогнав, хто мовчки дивився в стелю, її хватали за одяг, щось вигукували наче в маренні, тягнули до себе, плакали, на неї кричали та навіть з безсилля били, а вона продовжувала йти далі по коридору як запрограмований робот, вкрай необхідно донести коробки неушкодженими і тоді усім цім людям полегшає. Проходячи ліжка з понівеченими Ната як мантру повторювала кожному, хоч розуміла що її ніхто не слухає: «Все буде добре. Тримайтеся».

І тут погляд зупинився, на ліжку під крапельницею лежав він, та дивився прямо їй в очі, блідий та пригнічений, але такий гарний. Такий спокійний, сповнений недоречної в цих обставинах рівноваги. У голові крутилося: «Треба донести коробки». Вона кивнула: «Зараз повернуся». – та продовжила шлях. «Вовчик» -тепло заповнило душу, вона не сподівалось що на серці буде така радість. Чекала, уявляла як буде, зупинилась на тому що коли зустріне плюне йому в ноги, а тут таке, знов щось розківтло.

Коли коробки були в безпеці. Ната виснажена та втомлена прислонилась до стіни. Хотілось втекти. Про що говорити? Він поранений. Треба підійти та щось сказати. Що?! Підтримати. Охоплена гнітючим, важким передчуттям з’ясування стосунків, тяжкої розмови вона наблизилась до ліжка.

 - Як ти?

- Норм. Поранений. Але жити буду.

Дяка Богу, вони не обговорювали стосунки. Розмова була коротка. Помовчали трохи, та Ната побігла, на прощання сказавши вже заучено: «Все буде добре. Тримайся» Втім, з цього дня вона взяла над ним шевство, почала піклуватися за Володимиром та виходила його з упертістю яка завжди заважала, а зараз навпаки  зіграла позитивну роль. На виписці саме Ната забирала його з лікарні. Ще слабкий, але усміхнений і сповнений надії Володимир вийшов з нею під руку на залитий сонцем двір. І несподівано запитав: - Ти пробачиш мене колись? Чи є шанс нам бути разом?

-Ні. Ти ж знаєш мене. Немає довіри. Навіть якщо я б хотіла. Ніяких шансів. А без кохання який сенс бути разом? Вибач! – відрапортувала та вмить зніяковіла Ната. Володимир всміхнувся, тому що неможливо було на неї ображатися, вона була чесна до ідіотизму. Це було б навіть смішно якщо не було б так глупо. Втім Ната поспішила виправитися, пом’якшити враження від різких слів, боячись зробити йому боляче: - Але, я завжди буду з тобою… другом. – знов замовкала, виправив слово «Друг» на: -Товаришем. Ти можеш завжди розраховувати на мене. – «вийшло якось незграбно», подумала про себе Ната «Тай вже як є. Він мене завжди недооцінював, вважає мене наївною дурепою. Хай так і буде»

- До зустрічі, товаришу Наталі! – очі Володимира сміялись,- Здається я все більше в тебе закохуюсь, товаришу.

Його наміри були щирі, з такою людиною він би пішов навіть у бій, але не на злочин. А на вулиці квітла та дурманила свіжістю барв весна. Вона закликала як найшвидше зализувати рани. Вдихаючи той зцілющий дурман навкруги усі ставали красивішими ніж були насправді.