12. Не так швидко лихо вилізе, як залізе.

Якось непомітно Ліля закохалась. У цю ж мить світ для неї змінився. Нічого більше не цікавило, нібито нічого й не було на цьому світі окрім того хлопця. Бажання? Тільки щоб Макс дивився на неї тими лагідними очима. Здавалось цей погляд проникав Лілі у саму душу. Його невгамовна та весела вдача хвилювала, вабила та змушувала посміхатися її серце. Самодостатній, впевнений, він захопив усі її думки, притягнув до себе як магніт та не відпускав, тому зустрічі з подругою відійшли на другий план, а через деякий час і зовсім зійшли нанівець, весь вільний простір тепер було заповнено лише  Максом. Їм було весело та легко разом. Навіщо ще хтось?

Ліля завжди вважала себе дуже влюбливою, але то ймовірно були лише симпатії. Завжди тягнула ковдру на себе, зараз відбувалось щось інше. Мабуть справжня любов. Щось незвідане, хвилююче почуття що примушувало бути тихою, навіть сором’язливою що їй було не притаманно. Незвично бути відомою, та й ще хотіти того.

Стосунки розвивались бурхливо та швидко. Вже через три тижні вони почали жити разом і це були насправді найщасливіші місяці її життя. Доки її не знудило… В прямому сенсі цього слова. Сором - це сталося в магазині. Вона похитнулась від запаморочення. Жіночка що була поряд вчасно підхопила її під руку.

-Все добре?- запитала вона –Ви вагітні? Може вас відвести в лікарню?

-Я не вагітна, але якщо можливо допоможіть мені добратися до лікарні. Погано щось… Дякую.- Ліля не відчувала ніг.

Вираз обличчя лікаря змінився, погляд став зосереджений та напружений. Аж в душі похололо.

-Що сталося? –злякано відгукнулась Ліля.

-Мені шкода. Ви вагітні. Ембріонів п’ятеро..- вставши він відсунув штатив апарату та натиснув на червону кнопку на стіні, і в ту ж мить в кімнату зайшли два чоловіка з холодними очами виконавців чогось страшного.

- Пройдіть за нами.- один з чоловіків поклав тяжку руку на її плече якби вказавши що тікати неможливо, але ж вона і не збиралась. Медичний персонал понуро розступився, хвилина тому усміхнені сестрички опустили погляди до підлоги.

Ліля розуміла що це означає, але це не можливо. Її обличчя почервоніло та й за мить взялося темними тінями. Однак вона покірно встала з лікарняного ліжка на ватні ноги та прослідувала по вузькому коридору куди вказали. Судна година. Це був вирок, байдуже! Кати мабуть вели на страту, а їй саме того й хотілось.

Після допиту «хто, коли, як, де він» вона вже була не потрібна,  виявилась тягарем для цього щасливого суспільства. Люди в Затоці знайшли простий та дієвий спосіб як позбавитися проблем.

Брами відкрились, Лілю витовкли на зовні, та заперли ворота.