10. З миру по нитці – голому сорочка.

Чи є життя коли відокремили від усього світу, зник комфорт, зчезло відчуття безпеки, та зависла над головою постійна загроза знищення? Запитайте це у тендітної квітки яка пробилась крізь асфальт.

Нату не взяли до поліції. Вона підозрювала що це батько доклав зусиль, таким чином проявивши своє нав’язливе піклування. Проте це були марні намагання зупинити рух планет. Якщо ця дівчина щось собі надумала, то ніхто вже не міг її втримати. Рідні лише відтермінували неминуче, гаючи Натин час. Хай що, втім якщо змінити русло річки все одне вода винесе човен до моря. 

-Нічого, є що робити. – Ната всміхнулась. Зароджувався план дій.

Не пройшло й місяця, а вона вже возила одяг, амуніцію, обладнання та медичні пристосування в допомогу хлопцям які протистояли почварам. Спочатку робила це сама роз’їжджаючи по області на своєму старому джипі на пару з чорним собакою. Вівчарка, якого підібрала в жахливому стані в одному з покинутих сіл. Вичухала, та й той добрий собака наче найрозумніша, найвдячніша людина виражаючи подяку став вірним захисником та товаришем в її небезпечних пригодах. Проте, хоч пес і намагався бути корисним з усіх боків, але все ж не мав змоги: знайти постачальників, загрузити, розгрузити, вести бухгалтерію, заповнювати папери хаос яких зростав в геометричній прогресії. Приходилось якось викручуватись. Втім потреби та запити зростали, а руки були лише одні. Допомагала мати, та в неї і своїх турбот вистачало. Люди які прибули до Одеси потребували уваги, бо нічого не мали для побуту та життя. Вона займалася їх розселення та забезпеченням, а в той час власні мали діти - не доглянуті, ставали занадто самостійними раніше ніж належить.

      Допомога прийшла разом з потребами. Спочатку до Нати доєднались знайомі дівчата, подружки. Далі допомогли одесити своєю великою родиною, щось десь сказали один одному, щось десь промовчали з важливим виглядом, та й у публіці розгорнулась палка цікавість. Таким традиційним для Одеси чином інформація о дівчатках поширювалась по місту. По трошки, помаленьку почали оказувати чималу підтримку. Суспільство чіпляла щирість цієї дівчини, її справжня віра в людство, в них, в кожного, хоча вже ніхто й не вірив у себе. Палкість з якою вона бралася за кожне завдання, оголошуючи його найважливішою, терміновою, невідкладною потребою ніби від цього залежало її особисте життя, змушувала й надихала інших спасати її від загибелі. В жодному разі не дали б той сміливій дівчинці спектися від сорому за нездійснені мрії, бо во що тоді вона буде вірити?! А якщо зневіриться вона, то в кого вірити усім?

Достатньо швидко волонтерській рух під її керівництвом зростав, та перетворився в могутній та потужний важіль впливу не тільки на ситуацію де йшла безпосередня боротьба, але й на прийняття рішень влади міста. Спочатку Самуїлу це було не дуже до вподоби, хоч він і неймовірно пишався донькою. Проте, згодом змірився, прислуховуючись до її розумних порад.

«Любий мій батько, хотів бути поряд зі мною? Отримав бажане».

      П’ять хвилин до дев’ятої. Перестрибуючи сходинки Ната бігла до машини щоб встигнути до улюбленої  кав’ярні. Останні місяці, ранкова та вечірня кава майже єдине, що залишилось у неї від «нормального життя». Хлопці в кав’ярні вже збирались уходити.

-Я встигла? - як потерпіла вигукнула вона, протягуючи гроші.

-Звісно ти встигла! - Іноді хлопці навіть коли все вже зібрали, та кав’ярня зачиняла двері все одно робили для неї кави. Але цього разу не захотіли брати гроші.

-Чому це? – здивовано запитала Ната,- Сьогодні що якесь свято? Я знову щось упустила?

-Ні. Тут якийсь військовий вже тиждень намагається зробити так, щоб ти могла пити каву безкоштовно. Ми нарешті зрозуміли як це зробити технічно, бо його тут немає. Може ти сама знаєш хто це.

Так, вона зрозуміла, бачились може три рази. Але багато листувалися, вирішуючи робочі питання їх підрозділу. Обов’язково раз на тиждень, два Ната отримувала послання: «Привіт. Ти як? Кави ще вистачає?» Бо він присилав ще каву і в офіс для дівчат. Ната була зворушена: «Кави вистачає. І тепла вистачає. Це для кожного з нас зараз важливіше усіх життєвих благ- відчуття що ми поруч один з одним!»

      Поранення які робили людям потвори були жахливими, рваними, проникаючими, які швидко загноювались. Волосся потвор яке було їх знаряддям вбивств виявилось інфіковане, та викликало тяжкі зараження. Ліки й до того були в дефіциті, а тепер на вагу золота, фармацевти не встигали виробляти таку кількість препаратів, та й інгредієнти шукали де могли. Наслідки не завабились. Смерті та ампутації. Біль та горе. Гнітючій настрій охоплював суспільство. Проте у Нати не було часу на те щоб розкиснути, треба було годувати, лікувати, рятувати. Вона порхала по місту та області як навіжена. Та її послідом були врятовані життя та виправлені долі оточуючих. «Хоч іноді спиш ночами?» - це смішне та водночас приємне своїм піклуванням питання вже деколи й набридливе повторюваністю тільки змушувало посміхатися. Воно не потребувало відповіді, тому хай буде.

      Пестячи пса Ната мимоволі підслухала бесіду війскових які розвантажували вантажівку з медичним пристосуванням.

-Таке тепер життя. Казна-що! Чужа жінка возить мені їжу та одяг, а моя навіть на три дні не змогла приїхати з тієї клятої Затоці . Так і пропала та відпустка, а вона пояснює що все дуже складно, треба оформлювати забагато паперів. Що складного поясни? 50 км?! Таке точно не подолати! Ми вже пів року не бачились. Отаке, друже.

-Треба змінити клятву при одруженні. «У горі та в радості, у здоров’ї та хворобі, епідемії, великому відокремленні, та при повномасштабному вторгненні». –зітхнув його товариш.

Ната не витримала та втрутилась в розмову: - Ніхто не винен хлопці. Винуватцями не можуть бути дівчата, відповідальні тільки ті створіння пекла що напали на нас. Не підміняйте поняття. Такі обставини. Все тому що втомилися, занадто боляче та гостро сприймаємо. Все минеться. Ось побачите. – останні фрази вона сказала якось невпевнено, нібито сама в це не вірила.