9. Не такий чорт страшний, як його малюють.

Спочатку до Одеси доходили лише страшні чутки, перекази, які швидко обростали домислами та ставали вже зовсім не схожими на правду.  Що за маячня? Казки, якими каламутили і без того засмічений розум суспільства. Люди були розгублені не знано що й думати.

 Якісь страхіття про чорняву дівчинку з пустими очима, яка ходила по домам та по ночам висмоктувала мозок. Та найстрашніше виявилось що й без мозку жити можливо. І ті наповнені ватою голови, ще й несамовито та самовпевнено повчали застиглих від жаху інших, доказуючи оточуючим що якщо б мозок в них був то вони б обов’язково щось жахливе зробили. Дяка Богу усіх тепер визволено! Та дурнувато так посміхались, а навкруги все завмирало, лише стукіт сердець ставав чутним.

Розповідали усіляке, про людей наповнених незрозумілою агресію та ненавистю до усього живого. Про божевільну жінку яка тривалий час тягла в хату все що погано лежало, навіть білизни не цуралась. А була спіймана на крадіжках лише коли то награбоване добро з вікон полізло з задухи .

Розповідали що на межі з Красноокнянським районом зникали люди. Нібито в двері стукали мандрівники з якимось незначним приводом: чи просили водички попити, чи допомоги потребували. Добрі люди їх впускали, пропадаючи назавжди. Навіть домашні тварини десь поділись, по будівлям гуляв лише вітер, пропадали й усі цінні речі. Зрозуміло що пограбування. А ось що сталося з людьми, залишалося таємницею яка лякала. Безсумнівно діяла якась жорстока банда. Але рівень їх безжальної люті став зрозумілим лише коли місцеві знайшли звалище обгладнаних людських кісток а поряд залишки одягу зниклих. І почалася паніка, з настанням темноти на вулицю ніхто не виходив, прилеглі до межі з злочинним районом міста як повимерли. Усі носа на висовували, навіть голодували боячись йти до крамниць.

В допомогу викликали загін поліції з Одеси. Проте міри які були впроваджені не заспокоювали, та й виявились недостатні, знов зникли підлітки. Обуреним мешканцям довелось самоогранізуватися - утворили дружини, які стали контролювати свої поселення самостійно.

Деякій час все стало спокійно, втім цей спокій був перервано страшною подією. Зловили на місті злочину справжнього людожера. Вночі пильнуючи район парку випадково натрапили на людину яка як дика тварина хитаючи, кидаючи зі сторони в сторону тіло людини роздирала плоть на шматки.

Коли роздивилися це творіння то жахнулись. Аж волосся дибки стали. Майже невинна дитинка з личком ангела дивилась на них прохаючи про помилування. Тонесеньким тремтячим сопрано дівчинка брехала їм в очі що це не вона накоїла, а лише намагалась допомогти, роблячи штучне дихання. Але на загострених іклах ще стирчало людська плоть, миле личко, привабливі губи та тонесенькі красиві ручки були залиті свіжою ще не згорнувшуюся кров’ю яка повільно крапала на груді роблячи одяг червоним. Посеред тієї кровавої жижи на обличчі шалено блищали як у звіря дикі божевільно блукаючі очі. Вражаюча картина. Все це було дивно, лякаючи до холоду у нутрощах.

Втім коли її відмили, переодягли та привели на допит, в поліцейському відділку ніхто вже не хотів вірити що вона могла таке накоїти. Дурня якась. Подивиться на неї, 30 кг ваги, вітром здуває, як вона могла того дядька тягати, ви ще й казки розповідаєте що кидала його наче ляльку?  Навіть очевидці почали сумніватися в своїх свідченнях. Привиділося мабуть… Дівчина була дуже налякана, здригалася від кожного гучного звуку, та майже завжди плакала: «Я загубилась, допоможіть». Худенька, миловидна. Вона сором'язливо куталась у велику хустку, та червоніла після кожного запитання нібито боячись помилитися та не вгодити грізному слідчому. Ну яка з неї вбивця? Це жахлива помилка. Мимоволі слідчий милувався, така приваблива, юна та недосвідчена, а цей дитячий погляд та простодушне обличчя! Другого дня слідчий та дівчина зникли. Через тиждень знайшли його закривавлену форму десь на межі Красноокнянського муру. Отака, мала. Жах! Терміново з Одеси приїхали ще поліцейські але вже з різною зброєю, вони зробили щось схоже на кордон розмістив пости спостереження по периметру усього Красноокнянського район.

А потім потвори напали.

І почалась друга хвиля. Люди тікали хто як міг, пішки на машинах, возах, велосипедах усі вони шукали спасіння в Одесі. Дяка Богу, місць було достатньо, розміщували по покинутим квартирам які були виявлені ще при появі Великої стіни. Міст вистачало, а ось необхідного забезпечення ні. А в той час по Одесі тихо та загрозливо розходилась наче шепотіла прокляття хвиля жаху та загальної істерії. З кожною новою жахливою історією, з привезеним пораненим, з новими проводами та похованнями вона збільшувалась, накатувала, відходила, та знов поверталась але ще сильнішою. Все складніше ставало утримувати натовп переляканого люду. Їжі не вистачало, тому що люд розкупив в магазинах усе, навіть те що було нікому не потрібно. Життя ставало з кожним днем все більш нестерпне. Справедливе обурення та лють охопило суспільство, плекаючи лише одну думку- помститися. Лише одна вимога: покарання, відплата за вчинено зло! Знаходячи потвор робили самосуд, швидкий та страшений. Боротьба та спротив вторгненню розверталась, люди об’єднувались, утворювали товариства, стало зрозуміло з ким мають справу, та нарешті почали давати собі раду. «Мало, мало дохлої сволоти!» — кричало обурене та вкрай налякане суспільство. На основі поліції за короткий термін були створені мотивовані до боротьби загони оборони. Але третя хвиля була вже неминуча, вона накотила як Цунамі, великою та нездоланною лавиною, сталося якесь переселення народів в такому здавалось невеличкому форматі одного міста та області, вулиці заповнились натовпом, машинами і так до самого мура в Затоці.

Вони шукали там спасіння, а їх просто не впустили, ніхто не вийшов, не відгукнувся, навіть коли приїхав Самуїл та інші очільники міста та області. Тільки холодна тиша каміння та гудіння металевих конструкцій. Люди мовчали з надією чекаючи промови. Але не сталося. Самуїл сказав коротко: - Що тут скажеш? Немає спасіння, люди, боріться або помрете. Вертайтесь додому, ми нікого не залишимо у біді. – та поїхав.