8. Співатиме півень. чи ні, а день буде.

Циля нервувала. Навкруги неї бігали, терлися об ноги чотирилапі нахабні тварини які її надзвичайно дратували. На кожному кроці вовна, скільки з нею боротьби, а менш її не стає. Весь одяг та меблі обліплено тою гидотою. Окрім того ці створіння так  голосно мявкали що голова вже не витримувала. Коти без кінця потребували уваги, то їм їжі покласти, то приласкати та й лише спробуй не вгодити, чи невчасно, так обригають же ж усе навкруги. Цих невгамовних істот до неї тягли діти. Спочатку одну принесли, але даєш палець та всю руку втратиш, тепер цих котів вже повна хата. А цей запах. Боже правий!

- Не розумію твій альтруїзм, доню.- бурчала Циля, - Вона тебе зрадила як ти кажеш, та й ще котів тобі підкинула. А ти не відмовила. Якась дурня! Та й ці рослини до купи. Чому ми повинні все це доглядати, кормити, поливати ці квіти. Я не розумію! Хай би з собою забирали, так ні, вони нам їх втюхали, а самі спасаються на морі відпочиваючи. Як з гуски вода! Немає слів! Поясни чого вона з собою все це не забрала?!

- Вона злякалась, тікала від смерті. Поспішала, тваринки їй наче рідні треба було якось пристроїти. Я погодилась, що тут таке?

Обличчя Цилі стало жорстке, в очах з’явились не добрі іскри. Ната знала цей вираз. Зараз почнеться наступ.

- Поміркуємо. Припустимо вона бігла рятуючись від смерті. Хоч від якої саме?! В Одесі… може від природної? Добре про це упустимо. Окєй, кожен має право, я це не засуджую. Але навіщо залишила тих кого любить там де сама смерть?! – голос матері підвищився на октаву, та додавши ще більше іронічних ноток вона зробила висновок, - Що ж це означає, доню, в мене два варіанти: першій, вони їй байдужі тому що обрекла на погибель. Чи другий варіант, вона не вважає що тут є загроза для життя. Давай обирати: брехуха чи вбивця? Чи мабуть ти ще пошукаєш в своїй кишеньці якісь цікавенькі виправдання?

Зовсім нещодавно Циля любила Лілю, подругу доньки, навіть ставила за приклад її невгамовність та лідерські здібності, втім, та образа за недовгий час набрала ваги ставши  її особистою. Тому, як любила так і щиро зненавиділа.

- Мам, припини. Іноді ти буваєш незносна. Ну що їх викинути?! Вони ж помруть.

- Добре, але навіщо ти з нею ще спілкуєшся? Поясни мені, нетямущій. Що це за ангельське терпіння таке?!- тягла за душу така м’якотілість доньки. Якщо війна то війна, а не ось це усе!

-Я з нею не спілкуюсь, вона зі мною спілкується без моєї участі. - всміхнулась Ната. -Ось, фотки вислала, мабуть думає що мені то цікаво.

- Покажи. -Циля глянула на фотографії, та губи її викривило презирство, - Негайно прибери це! Мда…Є ж якась етика! Повинен же бути якийсь протокол поведінки під час людської трагедії. Як можна коли йде вторгнення? Що відбувається в цьому світі?! Що з цими людьми коється! Як мені тепер це розбачити, навіщо ти мені спаскудила день цими фото?!

Вона ніяк не могла вплинути на ситуацію. Втім знала один секрет: можна жити не звертаючи уваги на людей яким байдуже на інших. Хай роблять як заманеться, закримо їх в їх же пастці. Окрім думок о якихось егоїстах, зайнятися завжди знайдеться чим. Усе просто: Треба допомагати людям та насолоджуватись своєю великою родиною. Бути корисною – ось що вкрай потрібно кожному щоб вижити в будь яких умовах. Діяти - спасіння від злих людей та думок!

І вона діяла. В своєму стилі Циля рятувала свою дитинку від душевних ран. Мистецтво, творчість, природа та рух - рецепт котрий завжди спрацьовував. Вечорами тягнула її до філармонії. Де була як вдома, вшанована, усім відома та й знала кожного від диригента до прибиральниці. Дяка богу, все вже працювало, часи коли все місто сиділо при свічках минули. Навіть афішні стовпи не мозолили вже око обідраними вітром та дощами паперовими спогадами минулого, а були доведені до ладу та акуратно обклеєні свіженькими об’явами концертів та міських культурних подій.

Філармонія знаходилась майже поряд з домом. Що було дуже зручно. По одеському блату мала там в безстроковому розпорядженні улюблені місця, на яких сиділа навіть коли квітки належали іншим. Боже упаси, ні в якому разі ніхто ніколи не постраждав, не був ображеним її королівською зухвалістю! Тому що вміла з геніальною майстерністю домовлятися та вирішувати будь які питання чи суперечки.

Після концерту вони з донькою прогулювались по стемнілим вулицям Одеси м’яко підсвіченим жовтими плямами вуличних ліхтарів, та обговорювали враження від концерту Мілкіса у супроводі симфонічного оркестру.

-Мене причарувало виконання Скорика, аж сльози полилися. Та трохи полегшало. - ділилася Ната.

Піддавши драми Циля зауважила:- До речі, це доказує, що для того щоб себе підтримати зовсім не обов’язково напиватися.

Ната зупинилась з обуреним запитанням в погляді, але Циля ніби нічого не сталося м’яко тягла її взявши під руку. - Між іншім, завтра буде Героїчна Бетховена та увертюра до Данила Галицького.

Ната вирішила не перечити, поступитися, бо дорожче буде. Та і мати роблячи вигляд що нічого не помічає непохитно закінчувала свою іронічну промову: - Підемо обов’язково! Протверезимо.