3. Бійся не того собаки, що бреше, а того, що лащиться.

Водночас з усім жахом що відбувався Циля ще й спостерігала як страждає від розбитого кохання її старша донька. Біда біду тягне! Нату зрадила подруга, намагаючись відняти у неї хлопця. Подруга з дитинства, надійна, весела, така рідна для усієї їх родини. Наробила всякої гидоти, та поїхала з своєю матір’ю з міста, ховатися від жахливих подій сьогодення. Циля спробувала обговорити це делікатне питання з донькою. Все ж коли виговоришся, то може й полегшає. Однак та не хотіла й слухати. Залізла у себе та зачинила двері. А діло йшло к весіллю, вже робили закупівлі, а тепер Ната не хоче навіть бачити його, одкидає усі намагання. Прикро та болячи матері спостерігати та не мати змоги допомогти, забрати ту її біль до себе. Як полегшати життя дитині?

-Чого ти мене умовляєш, мамо? Я доросла дівчинка, – Ната гірко всміхнулась, -Зрозумій нарешті, він більше мені не потрібен. Могла бути лише одна жінка, особлива, головна над усіма. Але виявилась не така я вже й важлива. Тому, геть!

-Донечка, але ж він нічого не зробив, не зрадив.

-Мам, кого ми будемо обманювати? Він повівся на її харизму. Поза очі переписувався з нею, ходив на каву. Цього достатньо. Він зрадник. Крапка. Я для нього не виняткова, я для нього така ж як усі інші. Ти ж знаєш мою дурну вдачу. Присягаюся, за всякого бажання я вже не зможу пробачити.

Циля знала що так і є. Донька була дуже чутлива до несправедливості, не виносила брехні. З дитинства непримиримий боєць за правду.

Цей тиждень здивував. Ната прийшла додому вщент п’яна. Може то й було погано згідно загальної етики та естетики, втім, Циля – жінка яка строго притримувалась культури поведінки та вимагала того ж від інших, вміла вчасно відокремлюватись, поправши деякі норми заради щастя своєї родини. Та й це була гарна нагода розговорити доньку яка в тверезому стані мовчала як на ворожому допиті. Ната ніколи не з ким не ділила свою ношу, тримала усе у собі,  а так не можна. Іноді Цілі аж кортіло налити їй та собі по чарочці. Тому, коли вона побачила доньку під шафе - соромно казати, але їй аж полегшало. Нарешті! Зняла напруження. Є шанс зрозуміти чи заспокоїлась, чи не має чогось дурного в голові. Тому мама бігала поряд доньки, крутячись наче волчок. Тремтячою рукою проте твердо, мабуть сподіваючись приховати свій стан, Ната вказала заперечення, досить зайвої уваги. Хитаючись пройшовши до кімнати, все ж збагнула остатками розуму що намагання були марні. Трохи заплітаючи язиком виправдалась:

-Ми тут з подружками випили, пробач. Не переймайся. Я у нормі.

-З чим пов’язано це грандіозне свято?

Ната плюхнулась у крісло: - Та таке, з приводу мого розлучення з отим козлиною.

 Швидко зрозумівши що за цим прослідує, додала: -Тільки не треба …

Але у Цилі вже вискочило: -Бог йому судія, доню. І ти не суди дитинко, все ж пробач його. Він не поганий хлопчина… в принципі.

-Отож , Принца хочу, а не в Принципі ! Нехай його бог прощає та добрі люде!– зло всміхнулась Наталя, - А я поки що на це нездатна. Ненавиджу його. Довбень.

Скривилась та  замовкала. Нарешті вмудрившись скинути взуття, сумна як темна ніч, втомлено продовжила: - Може й добре що це з’ясувалось зараз а не потім. Краще порадій за мене. Можемо за це випити.

Така пропозиція була вкрай зухвалою та ризикованою з її боку, але п’яна голова - смілива.

- Але, доню…- в словах  Цилі був і сміх і докір.

- Не хочеш пити то й не треба, –пошуткувала Ната та зосередившись додала: - Все. Це вже минуле. Я трохи погано себе відчуваю, але є ще новина. Це моє свідоме, тверезе рішення. Хоч я і випила  пляшку вина.–розтягнувши губи у трубочку протягнула задоволено п’яна дівчина, - Пробач мені, будь ласочка. Тільки не думай, що я від відчаю йду до поліції.

Очі матері округлились від несподіванки, та нерозуміння що та каже. 

-Буду вбивати потвор! – воявниче оголосила донька, та п’яно хіхікнув додала, - Це ж краще ніж чоловіків? Визнай.

 -Ой, Боженьки! Донечка! Що ти зі мною робиш. Не поспішай, будь ласка! Це таке серйозне рішення.– нарешті до Цилі дійшло, вона притиснула тремтячі руки до грудей.

Ната скривилась, хотіла заперечити, але Циля не дала їй сказати, притягнула до себе: -Йди до мене, дитинко!

Обійнялись, прихились одна до одної та й стихли. А що казати? Не було тих необхідних слів та й сил ніяких вже не було щоб аргументувати чи доказувати, однаково ніхто не почув би. Вони це розуміли. Мовчали, притиснувшись одна до одної як змерзли пташеня на гілочці. Потрібна була енергія якої не вистачало, а де її брати як не в обіймах рідних. І хоч Наталья була усиновлена як і ще п’ятеро діточок, але вони завжди були великим цілим. В цю мить тільки переривчасте дихання та стукіт сердець переплітались вигукуючи почуття єдності, та внутрішньої боротьби. Кожна за своє, але в єдиному ритмі взаємо любові.

«Треба без зволікань порадитись з Самуїлом. Може якось, вгамувати, навіть не пустити, вмовити її не йти».