2. Чужа болячка не болить, чужа потилиця не свербить.

Страх робить людей здібними прийняти складні рішення, робить інколи дуже сильними навіть тих, хто ще вчора був відомий та безвольний. Хворі виліковуються, здорові злягають назавжди. Ледачі з переляку працюють як навіжені, працьовиті опускають руки.

Ось хто творить справжні дива: Жах, в якого не йокає, який має неймовірну силу, регенерує, створює, обнулює, зцілює, знецінює, зраджує, вбиває. Якому байдуже. Який розширює потенціал добра та зла до неможливого. Він могутній настільки що може виправдати будь що, переробити пам’ять так як зручно або навіть стерти спогади.

Було три хвилі.

Перша хвиля водночас розділила суспільство на тих хто поїхав шукати кращу долю, та на тих хто залишився почавши вирішувати цю неймовірну та здавалося нерозв’язну ситуацію. Перші тижні, навіть місяці розділення було нібито й не дуже помітно. Не відчувалось що то вже глобальне та може назавжди. Біда людей єдна. Люди стали більш дружні - як єдине ціле, намагалися підтримувати один одного. Гасла звучали однакові, сльози  лились однакові,  жах та лють були у всіх однієї фарби. Втім, таке єднання тривало недовго. Доки несподівано в однієї частині ланцюга не відбувся розрив, замість надихаючого брязкання - німа тиша. Була людина, годину тому мала думку, на чомусь наполягала, доказувала, а на ранок не чути нічого, навіть гасла зникли. Де ж? Зробила вибір. Показала спину. Вже не її все це.

Циля дивилась на караван з машин, та їй здавалось що це якесь її особисте божевілля, знов Дежавю. Може це дурний сон? Закрити б очі, а коли відкрити щоб все було як раніше. Однак це відбувалось насправді. Шість років тому коли встала Велика стіна Циля вже бачила цю картину, вона не здуріла, все місто бачило! Але тоді Одесу залишали злочинці, кримінальні елементи, відправившись в Красноокняньський район області. А сьогодні знов черга з машин, як і тоді вони навантажені міщанським майном, найважливішим та найціннішим, хоч бери та грабуй. По швидкому накидані в машину найнеобхіднішими речі, по карманам та натільним сумкам розпихано гроші, документи та цяцьки. Також як і тоді з машин кричать: «Ми повернемося! Ми обов’язково повернемось!». Тільки замість злодюг за кермом автомобілів в більшості тендітні, молоді наповнені життям красиві жінки, є й чоловіки але не багато. В автокріслах перелякані діти. Навіть зовсім маленькі ще нерозумні малюки заряджені тією тремтячою енергією жаху від своїх спантеличених матусь. І хоч жінки намагаються підбирати найбільш переконливі слова для тих кого залишають, втім заспокоюють лише себе. В очах немає підтвердження тім висловлюванням  -  лише прагнення мчати не озираючись.

Циля хотіла голосити від відчаю та обурення: «Ще нічого не відомо, тільки чутки. Куди ви тікаєте? Одеса спокійна,150 кілометрів від можливих жахів. Чого підірвалися як вжалені?! Якщо усі ми втечемо, що буде? Ми же маємо право усі бути в безпеці. Так? Так давайте всі втечемо! Кинемо наші оселі, та просто будемо бігти поки не упремося у стіну. Відкрийте очі, дурні, безпека ця ніяка! Далі стіни не підеш. Все одне будемо змушені чи померти чи боротися. Зупиниться! Дома й стіни помагають. Чому ми повинні все що в нас є та було ось так просто віддати якоїсь сволоті? Кожному злодію хто прийде в наш дім треба все віддати та тікати з надією що є місце де злодіїв немає?! Якщо не чинити опір, то дому в нас не де не буде!»

Але неможна словам дати волю, тому що Циля вже не пророк. В  цієї реальності вона нічого не контролює окрім своїх емоцій. Окрім того, публічна особа, яка не може дозволити собі в голос висказувати те чим керують емоції чи страхи, заборонено промовляти думку яка згодом може змінитися, думку яка може вплинути на суспільство негативно. Тому спостерігала мовчки.

«Хоч краще біжіть, раптом це правда. Диму без вогню не буває. Жахливе тоді чекає нас усіх майбутнє. Може хоч когось врятуємо.  Тим менший буде тягар для здатних до боротьби. Отож в ноги! Згодом розберемося…».

Для себе такій шлях вона не розглядала. У неї велика єврейська родина: шестеро дітей, троє з яких вже дорослі та відказуються кудись їхати, чоловік – очільник міста. Окрім того вона була впевнена що втеча не врятує, може лише відтягне ганебну загибель. Краще вже померти в боротьбі тоді хоч з’являється шанс для майбутнього. Хтось жіночої статі повинен залишитись, тому що чоловіки без жінок перетворяться у тварин. Так склалось історично. Інакше кам’яний вік…Меж іншим, для чогось ж Бог сотворив їх парами. З’єднав. На Цилину думку він вказав шлях подолання, вклав у руки ключ для перемог. «Від своєї тіні не втечеш. Згине він - тінь зникне. Мене не буде».