***

Чанбін намагається звільнити руки від мотузки, що неприємно врізається в зап'ястя. Як він міг повестись на таку просту маніпуляцію?

Злість заливає груди вогнем, і Со починає активніше сіпатись на стільці. Він певен, що сам у приміщенні, де його тримають. Чоловік не знає точно, бо очі зав'язали шматком якоїсь смердючої тканини. Тому це лише здогадки, які недалекі від правди.

– Як тільки я звільнюся, цьому виродку буде непереливки, – грізний голос лунко відбивається від стін.

Чанбін відчуває, як мотузка ріже шкіру до крові, але це дрібниця. Рана заживе, а він воскреснути не зможе, якщо помре.

Чоловік зупиняється коли чує, як двері з гуркотом відчиняються. Важкі кроки, які брюнет вже може впізнати, наближаються до нього. Враз пов'язку знімають, а Бін мружиться від яскравого світла. Поволі, все ж йому вдається звільнити одну руку, а за нею й іншу. Свобода ближче, ніж видається.

– Вітаю пане Со, – котяча усмішка розквітає на м'яких вустах чоловіка, що стоїть навпроти.

Він не озброєний, але охорони навкруги достатньо, щоб Бін не діяв необдумано

– Вибачте, за такий негостинний прийом, – легкий уклін голови. – Обіцяю наступного разу постаратися трохи краще його організувати.

– Ох, та що ви пане Лі, – дарує чоловікові таку ж усмішку брюнет. – Цей стілець дуже зручний, і мотузка не надто натирає зап'ястя. Ще б пляшку води під ноги кинули, і було б краще за п'ятизірковий готель.

– Хлопці принесіть пану Со води, – він на секунду відвертається, але цього достатньо, щоб Чанбін націлив на Мінхо дуло свого пістолета. – Схоже, ви вже не хочете приймати мою гостинність, як шкода.

– Вона мені не довпододоби, – Бін обходить чоловіка по колу невідриваючи свого погляду від його напруженого обличчя. – Скажіть своїм хлопцям нехай залишать нас самих, інакше...

– Опусти пістолет, Чанбіне, і тоді поговоримо, – формальності розчиняються, як дим у повітрі, а усмішка Лі стає злою.

– Відразу після того, як ти виконаєш моє прохання, Мінхо, – Со схиляє голову на бік, імітуючи його нещодавній рух.

Чоловік важко видихає на секунду прикриваючи очі, а тоді голосно каже:

– Залиште нас самих, зараз же!

– Але пане Лі... – починає хтось але замовкає, під розгніваним поглядом брюнета.

Охорона обурюючись покидає величезний амбар, залишаючи двох чоловіків наодинці.

– Забирайся звідси, – тихо але розгнівано кидає Мінхо, спостерігаючи за тим, як Чанбін ховає пістолет.

– Ще побачимось, – криво всміхається та йде у той бік куди киває Лі. – І більше не потрібно повертати зі мною такі дитячі приколи, окей?

– Ти сам попався, Бінні, – хмикає чоловік та повертається до своєї охорони.

***

Со клацає запальничкою та видихає хмарку диму. Небо давно всіяне яскравими зорями, а він досі не вдома.

Думками, Чанбін знову і знову повертається до сьогоднішньої ситуації. З бандою Лі в них практично не було конфліктів, не рахуючи декількох бійок на початку. Тож чому тепер вони раз за разом хочуть усунути Біна? Ні, не сам Мінхо, а хтось з його хлопців.

Зап'ястя ниє, нагадуючи про те, що не варто було настільки старатися. "Потрібно повертатись", – він гасить цигарку, та відчиняє двері під'їзду. Звісно, вітається з охоронцем на прохідній, та обирає сходи, а не ліфт, щоб піднятися на п'ятий поверх.

Вдома пахне смачною їжею, а назустріч вибігають три коти, які радісно труться об його ноги.

– Мої маленькі, – Со гладить кожного по голові. – Ходімо, татко приніс вам смаколики, –Чанбін прямує до кухні, де за плитою стоїть його коханий чоловік.

– Прийшов? – він навіть не повертає голови у бік Біна. – Сідай зараз будемо їсти.

– Ну, Мінхо~я, – обіймає брюнета за талію, та залишає ніжний поцілунок на шиї. –Я справді не знав, що це пастка, просто...

– А, якби я не встиг, Бінні?! – різко розвертається до нього обличчям, і схвильовано вдивляється в очі. – Ти повинен думати перед тим, як діяти поспішно. Скільки разів я тебе просив?

– Пробач, – Чанбін легко цілує його в почервонілі щоки. – Я більше не змушу тебе хвилюватись, – торкається губами кінчика носа та відчуває, як брюнет розслабляється в його руках. – Я кохаю тебе, – Мінхо першим тягнеться за поцілунком та муркоче коли Бін втискає його у своє гаряче тіло. Пальці плутаються в м'яких кучерях, а у серці розливається тепло.

Про вечерю забули, але кухню наповнює запах горілого, який змушує хлопців відірватися один від одного.

– От чорт, м'ясо підгоріло, – Лі різко вимикає плиту та забирає зі сковорідки стейк, який готував.

– Нічого не пригоріло, просто це прожарка така, – всміхається Чанбін, та закочує рукави сорочки, а Мінхо прикипає поглядом до червоного сліду на його зап'ясті.

Він мовчки покидає кухню, щоб повернутися з аптечкою. Так само мовчки обробляє рану та перемотує руку коханого бинтом.

– Давай разом вияснимо хто хоче знищити нас, м? – тихо питає Чанбін, а Мінхо завмирає.

– Ти пропонуєш об'єднатися? – він сідає на міцні стегна чоловіка.

– Так, і розповісти про наші стосунки, – всміхаючись, Бін коротко цілує Мінхо, а той видихає.

– Я не проти об'єднання, але розповідати про нас не варто. Це не розумно, бо тоді у всіх ворогів з'явитися можливість тиснути на тебе чи на мене, – задумливо тягне. – А я не хочу, щоб з тобою щось трапилось.

– Гаразд, думаю не всі будуть задоволені рішенням про співпрацю, але їм доведеться змиритися...

– Або померти, – весело закінчує Мінхо під обуреним поглядом Со. – Що?

– Ти такий... – брюнет уважно вдивляється у карі очі навпроти.

– Який? – і знову він, як кіт схиляє голову на бік.

– Прекрасний, Лі Мінхо, я кохаю тебе.

– А я тебе, хоч деколи хочу пристрелити, – він весело сміється з закочених очей Чанбіна.

– Хоч раз можеш сказати це нормально? – чоловік бурчить, під закоханим поглядом Хо.

– Тоді буде не так цікаво, – він підморгує Со, який знову затягує його в солодкий поцілунок.

Кінець~♡