ЧАСТИНА ІІІ

Лютий 1990 року не лякав великими морозами. Тільки кілька разів за місць температура суттєво знижувалась, а решту днів вона коливалась навколо нуля. Відлига стояла не тільки в природі,  в суспільстві вітри змін теж несли надію на потепління. Німеччина об’єднувалась, кам’яний мур ось-ось мав упасти. Радянський Союз танув як крига під сонячним промінням. Національно-визвольні рухи в республіках піднімали голови. Україна була на порозі доленосних змін.

Марія жила в рідному містечку, викладала історію в школі, більш ніж два роки ростила сина, якого назвала Тарасиком.

 Одного вечора Андрій прийшов додому з роботи в гарному настрої і повідомив дружині, що завтра приїздить його товариш, з яким вони колись разом служили в армії.

Потім він дістав свій дембельський альбом і занурився в спогади. Він знову розповідав Марії добре відомі їй історії з армійського життя, показував фото де вони з Олексієм стоять обнявшись біля гармати. Колись вони пішли служити в артилерійські війська з студентських лав, Андрій тоді навчався на інженера, а Олексій – студіював філологію. Вони були дуже різними, фізик і лірик. І ось тепер Андрій працює за фахом на заводі, а його товариш – кореспондентом в республіканській газеті.

Наступного дня під вечір з’явився і сам гість – невисокого зросту, худорлявий, коротке світле волосся було гладко зачесане назад. Олексій був одягнутий в довгий коричневий шкіряний плащ, під яким були джинсові штани та сорочка. Вони зайшли в будинок з Андрієм, голосно розмовляючи та сміючись.

• Марічко, іди сюди, - гукнув Андрій, - знайомся, це мій побратим – Олекса!

Марія вийшла з кухні, де вона готувала вечерю, витерла рушником руку і подала гостю:

• Дуже приємно познайомитись, Андрій мені про вас багато розповідав. Ви просто легенда.
• Вітаю, - потиснув руку гість, - Якби не ваш чоловік, то не знаю чи стояв би я зараз перед вами. Він мені життя врятував.
• Правда? - здивувалась Марія, - Андрію, ти ніколи цього не розповідав.
• Та що там розповідати, - махнув рукою той, - нічого особливого.
• Та ні, - похитав головою Олексій, а потім повернувшись до Марії, додав, - гармата була погано закріплена і покотилась, якби Андрій не побачив і не штовхнув мене в сторону, то могло б статись непоправиме.

Андрій поплескав друга по плечу:

• Ти ж у нас мрійником був, мабуть якійсь красуні вірша складав, де тобі за гарматами дивитись!
• Та було діло, - підморгнув Олексій другові і чоловіки розсміялись.

Почувши голос тата, прибіг Тарасик. Андрій підхопив сина на руки:

• Дивись, Олексо, який у мене козак росте!
• Гарний, - погодився гість, - на тебе схожий, тільки очі мамині!

Марія почала накривати на стіл у вітальні. Андрій провів гостя у його кімнату, де той зміг залишити свої речі і переодягтись. Господиня дістала з духовки смажену качку з яблуками і покликала чоловіків до столу.

Вечеря затяглась надовго. Андрій і Олексій то згадували армійські роки, то розповідали один одному про свою роботу зараз, жартували, говорили про спільних знайомих, ділились планами на майбутнє. Марія переважно слухала мовчки, спостерігаючи за бесідою друзів та поглядаючи на стіл – чи всього вдосталь.

Слухаючи розмови дорослих, Тарасик почав дрімати на руках у матері, тому Марія пішла вкладати його в ліжечко, а коли повернулась, Олексій розповідав про випадок на роботі, який відбувся минулої весни в квітні.

Напередодні святкування Дня перемоги його покликав редактор газети і поставив задачу написати передовицю про якогось ветерана Великої Вітчизняної війни. Завданнячко не з легких, потрібен був нестандартний цікавий текст. Олексій знайшов організацію ветеранів, поспілкувався з кількома і був дуже розчарований, бо всі вони говорили дуже «взагалі», якусь вражаючу історію він так ні з кого і не зміг витягти. Тоді журналіст згадав про своє армійське минуле і попросив про допомогу командира роти, в якій вони з Андрієм служили (в цьому місці розповіді Андрій, посміхаючись, жваво закивав головою, мовляв, пам’ятаю його). Командир відгукнувся і познайомив його з цікавим дідусем, теж артилеристом. Після інтерв’ю з цим ветераном Олексій написав приголомшливу на його погляд статтю і поніс редактору, але замість похвали отримав догану за спотворення подвигу радянського народу у війні.

• Що ж ти такого написав? - поцікавився Андрій.
• Та не втримався, виклав все, як було насправді. Чесно кажучи, я не очікував, що у нас і досі не хочуть говорити правду про війну. Дід спочатку  теж не хотів нічого розповідати, відмахувався: «Війна – це бруд, там немає нічого захоплюючого!», а потім таки розговорився. До речі, він здається з вашого міста, може знаєте, Тараненко Тимофій Миколайович.

Мабуть якби в цей лютневий вечір грянув грім і спалахнула блискавка, Марія була б менше вражена, ніж почувши ці слова.

Андрій теж оторопів:

• Ну це ж треба! Ця сім’я тебе, Марічко, не відпускає!- а побачивши здивований погляд друга, додав, - Так, ім’я знайоме. Ми ніколи не бачили цього чоловіка, але Марія добре знає його рідних. Я думаю, що саме доля його дружини і дітей, спонукали її піти навчатись на історичний.

Марія не погодилася:

• Ти перебільшуєш, Андрію. Я просто бачила наскільки розходяться розповіді моїх рідних з офіційними даними з підручників історії. Мені хотілося у всьому розібратись.
• Ти думала, що у вузівських підручниках знайдеш щось інше? – здивувався Олексій.
• У вузі є бібліотеки, архіви. До того ж серед студентів і викладачів однодумці трапляються, - зауважила жінка.
• Навіть якщо ти щось і відкопаєш, тобі не дадуть це опублікувати, якщо твої висновки відрізнятимуться від офіційно прийнятих, стояв на своєму журналіст.
• Але не може бути так завжди. Колись настане час для твоїх статей і для моїх досліджень, думаю це станеться досить скоро. Розкажи, що тобі розповів Тараненко, - попросила Марія.
• Багато чого він говорив, - почав Олексій, - та вразила мене одна історія….