ЧАСТИНА ІІ

1986 рік почався невдало. В січні на мисі Канаверал на очах в багаточисельногого натовпу вибухнув над землею космічний човник «Челленджер», забравши життя сімох космонавтів. Тоді по світу прокотився гіркий зойк, а за кілька місяців - пролунав важкий стогін, чорнобильський стогін. Втрати від аварії на ЧАЕС вимірювались спочатку десятками життів, щоб через роки перерости в сотні тисяч. На фоні глобальних катастроф трагедія однієї людини здавалася б мізерною і не вартою уваги, якби не наша всеосяжна взаємозалежність один від одного, якби ми не були пов’язані крізь товщу простору і часу невидимими нитками долі.

Палата Марії знаходилась на четвертому поверсі пологового будинку. З вікна їй було добре видно ганок. Там внизу стояла юрба молодих людей в яскравому одязі, з квітами і повітряними кульками. Надворі була червнева спека, вікно палати було відчиненим і Марія перехилилась через підвіконня  аби розгледіти їх обличчя, але з висоти це зробити не вдавалося, тому жінка стала домальовувати в своїй уяві як вуста людей розтягуються в щасливих усмішках, а очі виблискують вогниками радості. Люди гучно сміялися, про щось розмовляли і раз по раз озиралися на двері. Та ось вони розчинилися і на ганку з’явилась жінка з немовлям, яку під руки вели акушерки в білих халатах і шапочках. Молодий чоловік, очевидно тато, обережно взяв з рук дружини дитину, загорнуту в пелюшки і перев’язану рожевою стрічкою.

«Дівчинка, - подумала Марія, - Дівчатка вони живучіші, навіть якщо недоношеними народяться».

В Марії був хлопчик. Він з’явився на світ зовсім невчасно, восьмимісячним. Прямо під час іспиту в неї відійшли води і довелося терміново їхати в пологовий будинок.

Марія навчалася в Київському університеті на заочному відділенні історичного факультету, на який вступила з третьої спроби. Конкурси на одне навчальне місце були великими, адже сюди прагнули вступити діти партійної номенклатури, на яких в деканатах були окремі списки на прийом. Марія добре пам’ятала свій перший вступний екзамен. Вона потрапила в першу п’ятірку, що зайшла в аудиторію і витягла екзаменаційні білети. Питання їй випали легкі, то ж вона швидко занотувала тези відповідей на аркуші паперу і підняла руку, показуючи, що готова. Екзаменатори переглянулися між собою і щось почали обговорювати. Одна з викладачок вийшла, а голова екзаменаційної комісії поросив Марію ще подумати над своїми питаннями. За кілька хвилин повернулась викладачка з аркушем паперу, і Марії дозволили відповідати.

• Ваше прізвище? - запитав голова комісії, і почувши відповідь, заглянув у занесений аркуш паперу, пробігся очима кілька разів зверху донизу і злегка захитав головою з боку в бік.

Марія не придала цьому значення і впевнено почала відповідати на перше екзаменаційне питання, після якого їй посипались додаткові запитання від членів комісії. Вона не встигала закінчити говорити на одну тему, як її перебивали і переводили розмову на іншу. В решті решт Марія заплуталась, стала губитись і розплакалась. Після поразки на першій вступній кампанії, вона довго приходила в себе, але наміру навчатись по обраному фаху не покинула. Батьки її відмовляли, мовляв, куди нам грішним тягатись з сильними світу цього, та попри це дівчина вперто добивалася свого, тому зрештою вступила навчатись заочно, надіючись, що зможе перейти на стаціонар. Але, як часто трапляється, доля привнесла в її життя кохання. Хлопець з паралельного класу, який ніколи не викликав Маріїних симпатії, повернувшись з армії, постав перед нею в зовсім іншому світлі. Між ними вибухнули палкі почуття, які привели до весілля, а згодом і до вагітності.

   Цієї сесії вона розраховувала, що встигне здати всі екзамени, отримати диплом, повернутися в своє містечко, а потім вже піде народжувати. Сталося інакше. ЇЇ малюк одразу після народження потрапив в палату інтенсивної терапії, де прожив всього чотири дні.

На ранок п’ятого дня в післяпологову палату, де лежала Марія, зайшла чергова акушерка, зупинилась біля її ліжка, і, склавши перед собою руки, наче в молитві, промовила:

• Жіночко, ми вам вчора увечері не стали казати…вашого малюка не стало. Ми вам співчуваємо. Нажаль так трапляється. Це сумно, але життя на цьому не закінчується…

Марія тільки глибше втиснулась в ліжко, не було ніяких емоцій, наче  вона провалилась в пустоту. Вчора її підводили до кувеза, де лежав її хлопчик, акушерка розповідала про його важкий стан. Десь підсвідомо, Марія розуміла, що шансів мало, але вперто гнала від себе похмурі думки, надіялась, що все буде добре. «Все буде добре» - ця підла фраза так часто використовується людьми, аби замилити очі і не дивитися прямо на сувору дійсність. Марія теж намагалась виправити гіркий поворот долі цією мантрою. Не вийшло…

Турботливі сусідки по палаті вважали за необхідне її втішати. А вона прагнула взагалі ні з ким не розмовляти; натягши ковдру на голову, аби нікого не бачити і не чути, намагалася зрозуміти – що вона зробила не так. Вона з впертістю дослідника шукала причину того, що відбулося: чи то вона не дотрималась якихось правил безпеки, чи то вплинув Чоронобиль…? Марію зовсім не влаштовувала версія: «так трапилось», вона не вірила у випадковість і непередбачуваність. Марія не кричала і не плакала, вона перебирала в голові всі події від самого початку вагітності і до сьогоднішнього дня, шукаючи причинно-наслідковй зв'язок. В пошуках істини вона глибоко занурювалась в себе, скрутившись калачиком на лікарняному ліжку. Така її поведінка насторожувала жінок в палаті, тому вони ще більше старались її «рятувати», витягували з-під ковдри, умовляли не сумувати так, бо вона молода і діти в неї ще будуть. Єдиним спасінням для Марії було вікно. Коли вона ставала біля нього і дивилась що відбувається надворі, її лишали в спокої.

Марія продовжувала спостерігати за тим, що відбувалося на ганку. Молодий хлопець в джинсах і в картатій сорочці кружляв навколо щасливих батьків з фотоапаратом, гості то по черзі знімались з немовлям, то вишикувались на східцях у два ряди на загальне фото. Невдовзі під’їхали дві легкові машини і вся галаслива компанія поїхала геть.