розділ 3

Знайомив Марджеріс з дикуном не дядько. Та й хто він такий,  щоб знайомити дівчат з онуками герцогів? Дрібний сірий камінчик, котрий вважає себе чогось вартим самоцвітом. Чогось загадкового, але точно величного.

Знайомив її один з секретарів декана стихійників. І мабуть не з власної волі робив це, бо на Марджеріс подивився з тінню співчуття.

Вона йому ледь посміхнулась і постаралась зосередитись. Бо перше враження важливе, навіть якщо вражати потрібно дикуна. А вона ж вирішила демонструвати серйозність намірів, трішки бажання допомогти і відсторонену прихильність. Ну, майже гувернантка. Може вдасться протриматися в цьому образі до того, як щось вирішиться з грошима. Чи дядько шию нарешті зламає десь. В тому, що без нього батько втратить інтерес до дикуна, Марджеріс була впевнена.

Саме знайомство було дивне. Марджеріс представили повним ім'ям. А потім секретар тільки встиг мявкнути, що перед нею стоїть Ремілін, як дикун тут же перебив, розплися в зухвалій посмішці і як відрубав:

– Ремі, називай мене Ремі.

І Марджеріс захотілось врізати йому по коліну.  Він дійсно не розуміє який це буде мати вигляд? Чи знущається?

— Ремілін, — тихо сказала вона і зобразила тінь посмішки, старанно заганяючи емоції туди, звідки вони спробували випірнути і все зіпсувати, в першу ж мить.

Перше враження дуже важливе. Дуже-дуже.

— Які ви всі нудні, особливо жінки, — насмішкувато пирхнув дикун і посміхнувся, широко і надто привабливо. Він взагалі був надто привабливим навіть в такому дикунському вигляді. І знав про це.

І мабуть користувався.

Привабливі чоловіки, як і привабливі жінки, з великим задоволенням своєю привабливістю користуються. Чи хтось їх привабливістю користується. Наскільки і кому розуму вистачає.

Марджеріс тихо видихнула і веліла собі зосередитись. Перше враження ж. Вона гувернантка. А гувернанткам нема жодної справи до чужої привабливості і ширини плечей, гувернанткам платять за навчання і виховання.

Аж хихикнути захотілося.

Секретар розповідав про прогулянку по території і знайомство з магістерією.

Ремі, щоб його, кивав і безтурботно посміхався, як вміють тільки люди впевнені, що весь світ обертається навколо них.

Марджеріс дуже хотілося щось вилити йому на голову і гордо піти.

З цієї клітки потрібно було вирватись якомога швидше. Бо нічим хорошим спроби щось пояснювати дикуну не закінчаться. Марджеріс прямо шкірою це відчувала. Для неї не закінчаться. А йому що? Він переступить через дурну пташку і піде собі далі радіти життю, по пиці видно.

Зосередитись Марджеріс так і не змогла, як не старалась. Бо думки кружляли навколо її власних проблем, а не того, що потрібно дикуну, чи, що іще гірше, дядьку. Тому вона сумно брела поряд з Реміліном, вказувала на лабораторії, полігони і навчальні корпуси. Іноді згадувала, що йому треба пояснити хто є хто, якщо перехожі будуть. Але перехожі зустрічалися якісь нецікаві. Навіть зграйка дівчат, котрі витріщалися, шепотілися і явно насміхалися в своєму колі, навряд могла цього дикуна зацікавити. Та й вони поки не розуміли, що за дивне створіння вона вигулює. Інакше б не хихикали. Герцогський онук все-таки.

— Може завтра хтось важливий приїде, — пробурмотіла Марджеріс наостанок. — З тих, від кого буває купа неприємностей.

Ремілін загадково посміхнувся. Марджеріс навіть здалося, що в тій посмішці була мрійливість. Наче він дуже хотів зустрітися з якимось зарозумілим місцевим красунчиком, талановитим магом і мрією всіх дівчат. І щось йому зробити. Навіщось.

І якщо це так, то неприємності не забаряться. Особливо для неї.

Дядька захотілося проклясти.

Та й батькові побажати далі радіти життю так же, як вона зараз.

— І якщо потрібна буде допомога… — бурмотіла Марджеріс зі всією впевненістю, на котру була здатна, хоча хотілося чесно сказати дикуну, щоб тримався подалі і навіть не дихав в її бік.

— Обов’язково буду звертатися, — в звичній вже самовпевненій і життєрадісній манері пообіцяв він.

А потім навіщось схопив її за руку і легенько потис пальці. Мов підбадьорити намагався. А її наче обпекло. І всередині щось дивно смикнулось. І щоки жаром обдало. Так що висмикнула вона свою руку надто поспішно, а дикун, щоб він врешті провалився, ще й видав чергову нахабну посмішку.

— Щоб тебе якась зараза покусала, — тихенько бурмотіла дівчина, фактично від нього втікаючи, бо з неї на сьогодні було досить. І відчувала, що він дивиться в спину, не відриваючись. Як хижий звір на якесь травоїдне, котре намагається відійти від нього якомога далі. Поки що ситий хижий звір, а потім видно буде. — Щоб в тебе розлад шлунку стався. Та щоб ти провалився туди, звідки взявся і моїх родичів прихопив. Ненавиджу вас всіх!

А наступного ранку Марджеріс впіймала себе на тому, що не хоче йти в магістерію. Ледь не вперше в житті. Їй хотілося накритися з головою і спати далі, роблячи вигляд, що насправді її ніколи не існувало. І передчуття було дивне. Невизначене таке. Наче нічого страшного, але краще з дому не виходити. А ще відчуття, наче дзижчання на самому краєчку слуху. Наче вона упустила щось очевидне, а воно потім їй приснилось, але вона цей сон-підказку не запам’ятала. І тепер його тінь спокою не дає.

— А може я просто божеволію від страху, бо знаю, що все погано, — сказала собі Марджеріс і веліла вставати. Новий день же. Треба дикуна вигулювати. І з’ясовувати де беруть гроші ті, за навчання кого не може платити сім’я. Якось ж вони заробляють.