розділ 1

Марджеріс.

На високородного дикуна Марджеріс дивилась через вікно. Одягнений у щось світле і широке, пояс іще зі шкіри і металевих пластин. З китицями. Чорне волосся надто довге, а в ньому мілкі косички з вплетеними червоними нитками. Говорить щось закинувши голову. І вираз обличчя,  як в селюка з тих лісових поселень,  де дітей не хочуть віддавати вчитися грамоті.

Як ось це може бути герцогським онуком?

– І ти будеш з ним ввічлива, радісна і добра, як і має бути вихована дівчина, – бубонів батько вже по третьому колу.

Марджеріс не прислухалась,  вона думала про несправедливість світу.

От взяти дикуна за вікном. Народився високим аристократом, батько наближений і до старого короля, і зі спадкоємцями має хороші стосунки. А з сином щось настільки не так,  що його сховали в родичів з материнського боку,  серед дикунів. І не змогли підготувати до правильного повернення,  судячи з його вигляду і поведінки. 

Але, мабуть, все одно на щось сподіваються.  І добре,  що він не старший син,  а то було б зовсім образливо. 

Сама ж Марджеріс дуже талановитий маг. Але кому воно потрібно, раз вона дівчина? Дівчат родина заміж видає,  обмінює на зв'язки. Так що її майже не навчали, добре хоч в магістерій пустили, та й там, бо вибору не було. Чи магістерій, чи скандал. А хто ж вибере скандал, коли на руках іще дві дівчинки, та й синам одружуватись колись треба буде?

 Навчати того,  хто потім посилить родину чоловіка нерозумно. Батько саме так вважає, а все, що дочка може зробити,  це спробувати обрати собі хорошого чоловіка. І не факт,  що чоловіки роду погодяться з вибором. А жінок ніхто питати не буде. Жінкам розуму не вистачає прорахувати вигоду. Їм тільки казочки давай.

Хоча з казочками батько не так, щоб сильно помилявся, нажаль.

– І тільки спробуй його образити, вмить вилетиш в школу компаньонок, без посагу, без родини і будеш дійсно сама вирішувати, що робити зі своїм нікчемним життям. Твої примхи давно переходять межу. І це останній твій шанс довести роду, що ти варта всіх тих зусиль…

Марджеріс відірвала погляд від дикуна і здивовано подивилась на батька. Вона не пам'ятала ні особливих примх зі свого боку, ні великих вкладень з боку сім'ї. Чи примхи, то не погодитись стати дружиною першого ж бовдура, котрого притяг дядько Айм? Бо якийсь родич того бовдура, по чутках, приятелює з якимось придворним магом.

По чутках.

І ось цього достатньо,  щоб змушувати племінницю стати його дружиною.

Марджеріс тоді розплакалась,  вперше за три роки. Біля того бовдура навіть стояти було гидко,  а те, що він їй говорив, не кожен конюх ризикне сказати служниці. Бо по пиці отримає. А вона мала стояти, посміхатися, як ідіотка, і стримувати магію.

– Ти,  звісно,  пташка не його польоту. Була б ще красуня… але якщо зможеш його хоч якось прив'язати…

І Марджеріс, випірнувши з власних роздумів, несподівано зрозуміла,  що батько фактично штовхає її в постіль дикуна. І навіть нічого за це не обіцяє. А навіщо? Недолуга дочка має бути вдячна навіть за таке приниження. Бо не красуня, за котру бовдури на балу побились, а значить, нічого насправді не варта. Має брати, що дають. А не взяла свого часу, ну, тепер хіба в коханки, нашіптувати потрібні сім’ї речі. Отак вважає батько, та й більша частина родичів.

А вона, дурепа, в мага продовжує гратись.

– Хто ж знав,  що саме це нікому не потрібне навчання стане в нагоді, — продовжував токування батько, не звертаючи уваги на реакцію дочки на свої слова. Його та реакція ніколи не цікавила. — Знав би, Міліту відправив вчитися,  в неї хоч протриматися є за що і поводиться, як і має дівчина. Та й личко майже ідеал.

“Не те, що в тебе” повисло в повітрі холодним туманом. Бридким таким і липким.

І чому вона колись вважала, що якщо зможе виростити власну магію, це хоч хтось помітить? Батька у власних дочках цікавили зовсім інші речі. Ті, котрі можна виміняти на чиюсь прихильність, не питаючи, чи хочеться того дівчині. Тому й Міліту не пустили вчитись. Бо раптом би її в магістерії навчили не тільки магії?

А вибору у Марджеріс не було. Батько,  розсердившись, міг перестати платити за навчання.

Тому вона посміхнулась і тоном наївної ідіотки спитала: 

– Ти хочеш,  щоб я стала його коханкою?

І віями потріпотіла.

Батько завмер. Називати все своїми іменами йому явно не хотілось. Він же благородний, хоч і без титулу. А благородні продають дочок хіба що заміж. 

– Будь привітною! – нарешті визначився з тим, що б такого сказати. – Це велика вдача,  що він вирішив повчитися правильній магії і звикнути до суспільства в твоєму магістерії. Хлопчику потрібна допомога,  щоб хтось його ненав'язливо направляв, вказував на помилки, допоміг стати частиною найдостойніших…

А Марджеріс стало зовсім сумно. Бо остання дурепа,  котра вірила в казочки про прекрасних принців, знала, що в магістерій надто родовиті хлопці йдуть вчитися з двох причин. Чи вони показали себе так, що родина вирішила хоч тимчасово відсторонити від себе, чи самі хочуть вийти хоч трішки з-під контролю старших родичів. А тут прямо два в одному. 

І вона, батько котрої комусь пообіцяв її допомогу бідному дикуну. 

Цікаво, сам дикун знає, що в нього буде нянька? 

І як вони взагалі це уявляють?

Вітаю вас в моїй новій історії, в котрій зустрінуться дві протилежності, мабуть протилежності, хоча зовсім не факт))

Не забувайте додавати книгу в бібліотеку і пам’ятейте, автору дуже важлива ваша підтримка.