Лети, пташко

Лети, пташко

 Сага народилася на землі вікінгів серед мальовничих фьордів та холодних вод північного моря. Першими її спогадами були шум хвиль та спів крижаного вітру, що ніс на своїх крилах мрії про незвідані землі.

 - Колись ти полетиш у далекі краї, моя пташко. Розправиш крила і підіймешся так високо, що ніхто ніколи тебе не піймає, - так говорила їй матір, дивлячись на птахів, що кружляли над морем.

 В очах нещасної жінки бринів смуток. Вирвана зі свого дому й вивезена на північ, вона мучилася мов зірвана квітка. Але мале дівча бачило лише вітрила кораблів, що щезали за горизонтом. У її серці зародилася несамовита жага пізнати ті нові землі.

 Сага пам’ятала, як батько, повернувшись додому, садив її на коліна і оповідав історії про битви та перемоги, про незліченні багатства, що криються за морем, про богів та героїв, а вона - його улюблениця, найстарша із трьох сестер, ловила кожне слово мов зачарована. Палахкотів вогонь у багатті, сяяли чорні очі, а за вікном поволі танув сніг.

 Сага узялась за зброю, ледве їй виповнилося десять. Тоді батько вперше дав їй свій меч.

- Одного дня він належатиме тобі, пташко, - обіцяв він, усміхаючись. - Це твоя доля, твій шлях.

 Літа минали швидко, мов стрімкі хвилі, що по ним плили кораблі воїнів. Сага проводжала їх сумним поглядом.

- Не поспішай, пташко, іще не час, - говорила їй матір, заплітаючи чорні коси.

 Минуло літо, повернулися кораблі, наповнені багатствами. Сестри загравали із молодими воїнами, Сага ж утікала від них, бігла до моря слухати пісні вітрів. Хлопці лиш сміялись з її дивацтв, та один якось пішов слідом.

- Куди йдеш, дівчино? - усміхався він. Звався Сіґурдом. Був високим і сильним мов юний вовк. Золоті кучері обрамляли його бездоганне обличчя, а сині очі сяяли непереборною цікавістю та жагою пригод.

-  Знаю, як тебе звати. Знаю, де живеш. Не сховаєшся від мене, - наспівував він дзвінким голосом.

- І чого б я від тебе ховалася? – сміялась Сага.

- А мені то звідки знати? Може, не подобаюсь тобі. Може, когось іншого кохаєш. А, може, боїшся мене. То що скажеш, пташко?

- Дурниці, - відказала дівчина, блиснувши чорними очима.

- То будь зі мною, пташко. Будь моєю. Попливемо разом, коли прийде час.

 Солодким був той голос, що легко проник в душу ласкавим вітерцем. Вона погодилась, не роздумуючи.

- Будь обережна, пташко, - говорила їй матір, надіваючи на шию медальйон зі сталевими крилами.

- Будь відважна, - сказав батько, даруючи меч.

 Сага пам’ятала, як уперше сіла в корабель.

- Хто це така? – запитав один із воїнів, кремезний мов ведмідь, й прикипів до неї пронизливим поглядом з-під кошлатих темних брів.

- Це моя пташка, друже, - похвалився Сіґурд.

- А чи пташка має ім’я?

- Сага. А ти хто, ведмедю? – сміливо відказала дівчина.

- Я той, хто привозить із собою найбільше багатств, - обличчя воїна осяяла усмішка.

- І той, хто найбільше балакає, - втрутився Сіґурд, - а звати його Скальд Харольдсон.

 Корабель поплив стрімко й весело, з берега його проводжали десятки цікавих очей, а серед них материні, чорні й сумні як ніколи.

 Були битви, були перемоги, Сага врешті розправила крила й нищила ворогів мов та хижа птаха, що кігтями впивається в плоть. Материн медальйон оберігав її життя, а батьків меч приніс удачу на війні. Серце воїтельки прагнуло крові, жага убивств гнала її уперед - туди, де коханий Сіґурд. А за нею завжди слідував відважний Скальд.

- Скоро повернемося додому, - сказав він якось, дивлячись на кораблі.

- Чи ти жартуєш, друже? – відказав Сіґурд. - Залишимо багату землю, щоб знову схиляти голову перед ярлом? Чи за це ми проливали кров?

- Що ти пропонуєш?

- Збудуємо тут своє королівство, будемо господарями, правителями.

- Нічого не вийде, Сіґурде, не вдасться нам. Краще повернутися, - похитав головою Скальд.

- То ти й вертайся, а ми залишимося. Чи не так, пташко? Станеш моєю королевою? – вигукнув Сіґурд, пригортаючи свою кохану пташку.

- Якщо подаруєш корону, - сміялась воїтелька в його обіймах. Не зважала на слова Скальда, ані на заздрісний блиск в його очах. Була для цього надто щаслива. Святкувала перемогу.

  Сага тонула у морі радості та елю, сміх її дзвенів на цілий світ, а душа наповнилася шаленою радістю. Аж раптом хтось різко ухопив її за руку.

 Озирнувшись, Сага побачила Скальда. Обличчя воїна немов скам’яніло, а важкий погляд зовсім не пасував до свята.

- Ходімо зі мною, - ледве чутно прошепотів до неї.

 Сага лиш відмахнулась від нього:

- Відпусти мене, ведмедю. Спробувала піти, але воїн не дозволив.

- Благаю, - мовив тихо, дивлячись їй у вічі. Сага не хотіла йти, не хотіла покидати вир веселощів, але відмовити знову чомусь не змогла. Вона слідувала за Скальдом, доки вони не зостались на одинці.

- Повертаймося додому разом, - сказав він, різко розвернувшись.

- Чи ти ошалів, друже? – пирхнула дівчина.

- Саго, прошу, повір мені. – благав її Скальд.. - Сіґурд не збудує королівства, забракне йому сили.

- Збудує! Я вірю Сіґурду і залишуся із ним, буду його коханням, його королевою! – кричала воїтелька із п’яною люттю та захопленням.

- Саго, - видихнув він її ім’я й накрив плечі дівчини широкими долонями, - Саго, невже ти не бачиш? Для нього ти лише коштовність, пташка. А мені ти дорожча за все злото світу. Пливи додому зі мною.

- Поплисти з тобою? Он як, ведмедю? – усміхнулась, оголюючи дрібні білі зуби. – Може, ще й одружимось? Визнай врешті, що бажаєш те, що належить Сіґурду: його славу, його силу і мене. Слідуєш за мною мов пес, не залишиш у спокої, та марно. Повертайся, коли так прагнеш, повертайся, боягузе, схили голову перед ярлом, віддай йому те, що завоював власною кров’ю, а ми будемо володарями, будемо вищі від усіх! Пливи додому чи до пекла, мені байдуже! – викрикнула зі сміхом й повернулася у веселий гул. Не сказала б так, коли б не була п’яна, не мала б погорди, коли б не була така засліплена.