Леся

Як відомо, життя в місті занадто метушливе. Міське середовище переповнене постійними стресами, занепокоєннями, проблемами, які день у день відчувають на собі його мешканці, і в кращому випадку з вечора дозволяють собі очиститися від них. Але у великих містах життя не спить навіть уночі, і, живучи в місті, людина зовсім може і не знати, що означає тихе і спокійне життя, та поступово божеволіти у вирі накопичених проблем.

На противагу місту життя в маленьких селах виглядає досить нудним. Найчастіше це тихе і повне спокою місце з чистим повітрям, оточене найкрасивішими краєвидами природи, де людська душа сповнюється умиротворенням. Саме тому підлітки, які живуть там, інколи шукають спосіб, як би відчути на душі щось таке тривожне, панічне, або навіть небезпечне, чи інші подібні до згаданого гострі відчуття. Так, у невеликому селищі міського типу під назвою Борова, звідки я переїхав до Києва багато років тому, жила дівчинка-підліток на ім'я Леся. У нас тоді була невелика компанія підлітків, що виросли на одній вулиці. Ми були нерозлучні. Щодня виходили на нашу тиху невеличку вулицю, і гадали, чим би захоплюючим себе зайняти сьогодні. Або просто просиджували весь день до самої ночі на лавці під вишнею під нескінченні розмови.

Леся була тією ще непосидою. Єдина з дівчат нашої компанії, яка ніколи нічого не боялася; а іноді єдина і серед хлопців. Небезпеки, звичайні, зрозумілі небезпеки, чим би вони не загрожували, не лякали її, зате все незрозуміле, надприродне сповнювали її зсередини тим самим п'янким тремтінням, почуттям страху, яким вона так любила полоскотати свої нерви. А також і наші. Більшість пропозицій чим цікавим зайнятися завжди надходило від неї, і найчастіше це були такі пропозиції, наприкінці яких ми обов'язково отримували сувору догану від дорослих. Незважаючи на це, ми всі любили і цінили один одного, були нерозлучні і дуже ставили нашу дружбу над усім.

Надворі був кінець червня. Вже котрий день на вулиці стояла нестерпна спека. Більшість нашої компанії вдень допомагала батькам у господарстві, а тому збиралися ми на нашому місці під вишнею лише надвечір. Двійнята Марина і Мар'яна вже сиділи там, коли я вийшов надвір. Трохи згодом до нас приєднався Богдан, а після нього й Назар. Однієї Лесі досі не було.

– Де вона вештається? – уже досить часто почало проскакувати у нас запитання – Покарана, чи що?

– Не думаю, що мені настільки пощастило і небеса врешті решт почули мої прохання – іронічно промовив Назар. Після недавньої нічної прогулянки цвинтарем, коли Леся його раптово злякала, що той спромігся впасти у свіжовириту могилу, він досі таїв на неї образу. До речі, здогадайтеся, чия була ідея піти на цвинтар уночі?

Ми засміялися, згадавши ту саму ніч. Незважаючи на поведінку Лесі – з нею завжди дуже весело, хіба що якщо цього разу вона не обрала саме тебе об'єктом для своїх витівок.

– Буду відвертим, у таку спеку нічого не хочеться робити – продовжував Назар, – Мене батьки на городі ще вдень так вимотали, що я залюбки провів би вечір на дивані перед телевізором.

– Так, дуже спекотно – погодився я, хоча сам цілий день провів саме на дивані перед телевізором у прохолоді, прокручуючи у відеомагнітофоні касети з фільмами, і надвечір сподівався на якусь захоплюючу подію з друзями.

За кілька хвилин розмов заскрипіла хвіртка Лесі – вона знаходилася якраз навпроти лавки. Назар меланхолійно видихнув, поки Леся швидким кроком не перетнула дорогу:

– Ага, ось… Несуть нечисті…

– Я теж дуже рада тебе бачити, пугляшику – в’їдливо кинула йому Леся, потім звернулася до всіх – Виглядала всіх вас з вікна, поки ви не зберетеся. Не люблю чекати. У мене є дещо для нас всіх, ходімо.

Щойно підійшовши до нас і ледь привітавшись, Леся вже розвернулась і налаштувалася йти до поля. Поле знаходилося недалеко, наприкінці дороги, метрів за двісті. Те саме кладовище, до речі, знаходилося поруч із полем, трохи правіше.

Всі ми переглянулися, знизали плечима і ліниво підвелися з лавки; один Назар показово залишився сидіти, схрестивши руки на грудях.

– Може, спершу ти розкажеш нам, куди ми так запізнюємося? – крикнув він услід до Лесі, коли зрозумів, що вона не побачила його позиції щодо її планів.

Вона зупинилася, розвернулася і швидким кроком підійшла до Назара, розштовхавши нас на своєму шляху, після чого взяла його за руку і потягла за собою.

– Не бійся, сьогодні лякати не збиралася нікого. Не зараз. Скоріше у поле – там все розповім.

Леся виглядала серйозною; можливо саме це відразу і подіяло на Назара, що він навіть сам трохи підвівся, коли Леся стрімко наблизилася, і не став пручатися. Ми всі з цікавістю пішли за нею.

Сонце вже заходило, та ще кидало свої промені на усіяне житом золотисте поле, проте з верхівок тополь на наше селище потрохи вже починала підступати темрява. Дорогою нам на зустріч раз у раз траплялися сусіди, що прямували додому після проведеного в полі дня.

– Що це ви вже задумали на ніч дивлячись, га, молодь? – звернулася з усмішкою до нас літня сусідка, що проходила повз.

– Гуляємо, баб Тань! – поспішила відповісти Леся.

Це були єдині слова, що вона сказала з того часу, як ми покинули нашу вулицю.

– То куди ми йдемо, розкажеш? – мало не в один голос питали ми, але Леся лише відмахувалась руками і продовжувала квапливо йти, вдивляючись кудись у далечінь.