розділ 22

Крістоф.

Крістоф дуже б здивувався, якби дізнався наскільки Яна, подруга Леслі, права на його рахунок. Допитували його з насолодою і наснагою. Водили до експертів, психологів, якихось і зовсім незрозумілих особистостей з таким натхненням, що він став відчувати себе нещасним цирковим ведмедем, мультик про котрого дивився колись в дитинстві.

В якусь мить йому навіть захотілося на все плюнути, зізнатися теж у всьому, навіть у підготовці кінця світу, застрелитись і нарешті відпочити. Що йому не дало зробити цей безглуздий крок Крістоф і сам не знав.

А потім іще прийшла та дивна жінка і почала розповідати, що Ден в чомусь незрозумілому зізнався. І Крістофу захотілося дізнатися, в чому саме? Бо Ден той ще вигадник. На цьому бажанні він протримався майже день.

І коли, здається це був четвертий день, а може й п’ятий, прийшли чергові експерти з банальним семисходинковим детектором брехні, Крістоф вилупився на них, як на мужика в червоній куртці і при білій бороді, котрий припер свої подарунки посеред літа.

Експерти на нього дивилися з сумнівами, мабуть очікували побачити щось величезне і страшне. В крісло садовили ввічливо, під’єднували свої датчики обережно. А потім в кімнату, мабуть таки камеру, зайшли майор Піддубний, жінка, на обличчі котрої читалась гордість за те, що вона отримала перемогу в конкурсі на найбільшу стерву міста, і чоловік, котрого все задовбало і він не стидався це демонструвати.

— Я тут свідок, — відразу сказав майор і навіть не плюнув, пробурчавши, що він попереджував. — Професор Суфіна Голуб буде задавати питання, орієнтуючись на твої відповіді, вона це вміє. Пан Олексій Сушенко розкаже тобі казочку про те, що тебе стосується зі знайденого в останках угробленого тобою обладнання. З чого бажаєш почати?

— З казки, — сказав Крістоф, розуміючи, що після питань йому нічого слухати вже не захочеться.

— Чудово, — зобразив добру батьківську посмішку Олексій. — Слова того, що ви називаєте Гіртом Лері, про викрадення імбріонів підтвердились. Ми вже навіть окрім вашої сім’ї знайшли ще з десяток вихідців з кварталу розваг, котрі взялися ні звідки, бо всі відомості і шляхи до генетичних родичів були заблоковані.

— Чудово, — повторив за ним Крістоф.

— Що з цим тепер робити, поки думають. Бо з одного боку ви всі давно дорослі люди. А з іншого, ваші біологічні батьки від вас не відмовлялися і заблокувати їх бажання вас бачити можливості може не бути. Так що, розбираються.

Крістоф хмикнув. Якщо чесно, на біологічних батьків йому було начхати. Це Ян і Олав, поки був зовсім маленьким, мріяли, що їх всіх насправді викрали і десь там шукають справжні батьки. Крістофу і Дену на ті фантазії завжди було наплювати, мабуть тому вони своє дитинство легше пережили. Віолка взагалі дуже швидко вжилася в роль мами. Олава зламали. А Ян втік і можливо когось навіть шукав, не знаючи, що всі можливості знайти перекрили. Реакція в нього зараз на таку новину мабуть буде не дуже і нічим йому не допоможеш. Це він від них усіх втік, вони його не проганяли.

— Я так розумію, до мене можуть прийти незнайомці знайомитись? — спитав навіщось.

— Не факт, — чесно відповів чоловік. — Про підготовку теракту пов’язаного з Місяцем ваш Лері не брехав. Зараз перетрушують всі структури, котрі хоч якесь відношення мають.

— Зомбі він знову почав клепати? — спитав Крістоф.

— Не доведено, але таку можливість не виключають. Що ж я ще мав сказати? — він задумався, заплющив очі, зосереджуючись. Дивний якийсь казкар. — Про те, що про свої пригоди вам краще мовчати ви і так знаєте. Більшість вас не стосується, та й не цікаве. А… хлопчика витягли, з ним все добре, батькам не повернули, він зараз в лікарні, потім відправиться в спецшколу.

— Бо інакше має всі шанси загриміти в місце гірше, — кивнув Крістоф.

— Іще, цього хлопчика, якщо правильно склали обривчасті записи, хтось з прибічників вашого Лері називав другим поколінням. Можливо його не випадково викрали. У зв’язку з цим до вашої колишньої дівчини і дочки приставлена охорона. Чому, їм розповіли, наскільки могли. Її чоловік дуже незадоволений, але на вас не сердиться, він так сказав.

— Зараза, — пробурмотів Крістоф. — Добре, — видихнув, хоча нічого доброго не було. Поки ще чергових послідовників ненормального виловлять, та й не факт, що всіх. — Яр до свого вишу доїхав?

Майор смикнув бровою, а Олексій поліз в надолонник, на кілька секунд завис і відповів:

— Офіційних повідомлень про те, що в нього на даний момент фактично нема опікуна не надходило. Думаю, вас в цій ситуації саме це непокоїть.

І посміхнувся.

Крістоф вдячно кивнув і подивився на жінку з дивним ім’ям. Щось щастить йому в останній час саме на такі жіночі імена.

— Почнем? — сухо уточнила вона.

Крістоф кивнув.

— Сподіваюся, ви розумієте, що намагатися мене надурити не варто?

Крістоф знову кивнув.

— Розслідування ваших дій завершено і від того, що ви будете зараз відповідати, як будете відповідати, залежить виключно ваше подальше життя.

Крістоф знову кивнув.

А чого незрозумілого. Треба ж їм остаточно вияснити наскільки він осудний і чим саме думав. В тому, що пішов в армію заради отримання зброї і в своїй параної він уже зізнався, хоча психіатр відмовився підтверджувати цей діагноз. В тому, що пройшов тестування на володіння браслетом по тій же причині — теж. І цій жіночці всього лише треба знати, наскільки все погано, якої сили копняка йому відвішувати і в якому напрямку. Правда в те, що посадять, Крістоф все одно не вірив. Не за те, що не попередив про свої дії, коли попередити було неможливо. Ну, максимум, приставлять і до нього охоронця, щоб більше нікуди не ліз. Переживе.

— Починайте, — сказав.