21 (2)

Кран таки підігнали. А ще кілька невеликих, маневрених і дуже слухняних дронів. І за допомогою цього добра стали спускати вниз шматки якоїсь машинерії. Ні, зовсім не блоки цифрового мозку, котрий тут насправді по серверах розкиданий. І навіть не генератори імпульсів, котрих, враховуючи, що дохлий геній тут ховався, причому обрізаною своєю версією, мабуть взагалі нема. В них надто помітна частота випромінювання, заховати таке неможливо і серед офлайнового лайна воно навряд загубиться. Банки пам’яті світяться, якщо дивитися з орбіти, як зірочки на небі. Навіть найстаріші, експериментальні, зберігається в котрих добре, якщо одна людина. А може й нікого не бути, бо на той момент, коли їх побудували, подібне ще не набуло статусу, ніхто не розумів чи дозволять подібне і результати експериментів з плачем, але знищували.

Леслі видихнула, змусила себе не думати про банки пам’яті і продовжила спостерігати. Але що то за деталі спускають, зрозуміти вона не могла.

— Розбирають систему самознищення, вибухівку вже від’єднали, а тепер фізично розносять якнайдалі. А то були прецеденти, коли подібне спрацьовувало на імпульсах, — пояснив Крістоф, чим заслужив від охоронця, котрий так і стояв коло них, невдоволений погляд.

Леслі кивнула, хоча не була впевнена в тому, що розуміє, які імпульси він має на увазі. Сидіти було нудно, якщо чесно. Навіть те, як спускали частини механізму самознищення розважало недовго. І її знову почало клонити в сон. Вона намагалася з ним боротися. Роздивлялася гарний профіль Крістофа, старанно згадуючи, де ж його бачила. Бачила точно. Запам’ятала, бо таке забути важко. Але що то було за місце? Якась вечірка? Ага, з тих, куди старша Янка любить затягувати, щоб познайомитися з якимось веселим йолопом і гарно провести час. Крістоф на йолопа не тягнув. Але це зараз, в таких обставинах, а зустрінь вона його десь в клубі, що б подумала? З його-то зовнішністю? Та рівно те, що зазвичай думають про неї саму.

— Крістоф, ти в клубах буваєш? — спитала.

— А хто в них не буває? — відповів тоном замореного філософа.

Відповідь їй нічого не дала. Але питати прямо не хотілося. Бо він, мабуть, впізнав її з першого погляду.

От зараза.

Чому гарні чоловіки чи дурні, чи складні, чи і зовсім якісь виродки? І ніколи не вгадаєш, який він насправді. Та навіть прозустрічавшись майже рік можеш такий сюрприз отримати, неприємний.

Леслі зітхнула.

Крістоф подивився на неї з цікавістю і посміхнувся. Дуже привабливо, наче знущався.

Охоронець щось пробурмотів. Йому, схоже, дуже не подобалася їх компанія, але ж наказ. Бідненький.

На момент, коли нарешті, вирішили, що вони достатньо насиділися і далі можна вивчати місце злочину без їх присутності, Леслі знову задрімала. І на незнайомців в знайомій, але не настільки добре, щоб відразу зрозуміти, що це за відділок, формі, подивилася як на янголів, спустившихся з неба. Ну, чи як на демонів, яка різниця, якщо будять, чогось хочуть, а ти лише розумієш, що нарешті покинеш цей клятий колодязь?

Надворі її чекав сюрприз. З навколишніх будинків і пустирів сповзло офлайнове лайно і вони стали тим чим були насправді. Смітниками, посеред котрих стоять аварійні будівлі. Принаймні на вигляд вони точно були аварійні. Людей чомусь видно не було. Мабуть поховалися, побачивши, що коїться. Бо мало який там вигляд насправді у їхнього одягу. Або просто перелякалися і вирішили пересидіти десь невідомість.

Три наступних дні були дивні. Леслі постійно хтось розпитував. Причому про Гірта Лері, її розслідування, висновки, те, що нею рухало і чому, питали мало. Та вона відразу Шефу розповіла все, що могла. І то були просто уточнювальні питання. А ось Крістоф всіх дуже цікавив. Наче це він був головним злочинцем і взагалі, це саме він вклав в голову мертвому генію думку про те, що непогано було б кинути Місяць, та прямісінько на Землю. І щоб люди розбігалися, як таргані від світла. А то інакше ж не цікаво. І найдивніше, з Леслі ніхто ніяких підписок про нерозголос не брав. Хоча вона нутром відчувала, що розповідати про таке де-інде та іще дурня з непередбачуваними наслідками.

Тому розповіла Леслі тільки Янці. Не дочці, подрузі.

— Думаю, справа в браслеті, — глибокодумно сказала вона. — Як ти розумієш, браслет, котрий одним імпульсом може вбити всю електроніку навіть в половині невеликого міста, кому попало не дадуть. Там такі перевірки…

— І блоки для включення. Крістоф на ті блоки лаявся, — згадала Леслі.

— Ага. І режим він правильний підібрав, судячи зі всього. А то б мали ви на руках не тільки купу мертвого залізяччя, з котрого тепер навряд відродиться той маніяк, а й купу трупів в веселому кварталі. Там же багато людей без підключення не виживуть. А ще всілякі напівлегальні капсули в нелегальних борделях, котрі навряд збережуть відвідувача живим і здоровим, станься щось. Так що він молодець, цей твій Крістоф. І, можливо, все зарання продумав. А тепер купа людей намагається зрозуміти наскільки зарання. Може він вирішив отримати браслет, щоб Гірта Лері добити.

— І що, якщо так? — спитала Леслі і завмерла, очікуючи відповіді розумної подруги.

— Поняття не маю. Але розбиратися будуть довго. Знаєш, це точно перебільшення мір самооборони. Я згодна, що добити було найкращим рішенням, але це було перебільшення. Несанкціановане. Хоча ви праві. Ходити, щоб санкціонувати було б дурнею, зважаючи на все. Так що будуть розбиратися і ганяти твого красеня по психологічних перевірках. Думаю, відпустять. Але браслет повернуть навряд. А шкода. Людей, котрі його отримали, дуже мало.

Леслі кивнула. На браслет їй було начхати, якщо чесно.