20 (2)

Леслі.

Охороні Гірта Лері, чи хто вони там, сидіти в засаді і чекати поки вбивці цифрової копії боса спустяться, набридло доволі швидко. Можливо вони взагалі не розуміли що саме сталося і що рятувати тепер нема кого. Принаймні Леслі сподівалася, що нема.

 Та вона б сама не повірила, що хтось може прийти і просто подібне знищити. Її колеги б точно спробували якось впіймати, вивчити… і отримати чергові проблеми. Чомусь не вірилось що у цього генія не було плану на подібний розвиток подій. Може взагалі на це й розраховував, а тут прийшов хлопець з браслетом і продемонстрував як насправді потрібно боротися з цифровим тероризмом.

Дертися вгору люди внизу не поспішали. Дивилися вверх, перемовлялися, можливо були впевнені, що їм на голови щось відразу падати почне. Чи не особливо хотіли лізти генія рятувати. Мало як він змусив їх на себе працювати.

— Десь я тебе бачила, — сказала Леслі, щоб відволіктись від голосів внизу, і уважно подивилася на Кірта.

Гарний, падлюка. Миндалеподібний розріз дуже темних очей, довгі вії, гарні брови, ніс з ледь помітною горбинкою, вилиці — мрія модельних агентств. А ще куточки губ припідняті і підборіддя досить вольове, але не занадто. А коли посміхається, на правій щоці з’являється ямочка.

Ось точно десь бачила, а де, згадати не виходить.

— Ну… — задумливо сказав він.

— Як тебе хоч звати насправді? — спитала Леслі, не чекаючи, поки він щось придумає.

— Крістоф. Здається, в честь якогось ігрового перса назвали.

— О, мене теж, — хихикнула Леслі. Це ж треба, співпадіння. — Так де я могла тебе бачити?

— Вживу? — спитав він.

— Значить побачити десь не вживу шанси були, — пробурмотіла вона, напрягаючи пам’ять, але нічого толкового в голову не лізло. В голові взагалі шуміло, натякаючи, що думати не треба, треба відпочивати.

— Думаю, були. Дати підказку?

— Ну… — завагалася Леслі, чомусь хотілося вгадати самій. — Ні, спробую сама вгадати.

І він просто кивнув. Мов те, де вона його бачила, не мало ні найменшого значення.

Леслі глибоко вдихнула, повільно видихнула, на мить закрила очі. Шуміти в голові й не подумало переставати. Іще й світ почав потихеньку покачуватися. Мабуть відходняк від підйому і зустрічі з привидом.

— Він тебе впізнав, — сказала Леслі.

— Не факт, може це якась заготовка була. А може він в мені впізнав місцеву дитину і вирішив зіграти на бажанні кращого життя. Мовляв, десь там є справжні твої батьки, котрі тебе звідси заберуть. Я колись про таке навіть мріяв.

Леслі кивнула. Могло бути й так. Але чомусь здавалося, що той клятий геній дійсно крав ембріони і вирощував розумних дітей. Чудовий план для такої особистості. Навіщо шукати десь розумних помічників, якщо можна їх виростити під боком, причому в таких умовах, що за те саме краще життя вони будуть ладні на все, що завгодно.

Якщо подумати, як Крістоф зі своїм братом взагалі примудрилися вирости такими, як вони є? Леслі про них знала небагато, але чомусь була впевнена, що люди вони більш-менш хороші, озлоблюватися на весь світ не захотіли і мститись нікому не збирались.

— Крістоф, ця наволоч дійсно остаточно померла? — спитала.

— Сподіваюсь. Все, що вціліло, звісно, розколупають. Дізнаються, що він робив і навіщо. Що то за підготовка з падінням Місяця. Але не факт, що десь нема іще одного сховку, в котрому років через тридцять не прокинеться чергова копія ще менш схожа на людину. Сподіваюся, якщо таке й є, тут будуть підказки, де шукати.

Леслі знову кивнула. Світ надто складна штука. І вірити в остаточну перемогу добра над злом, то таке. Та й добро зі злом насправді речі сумнівні і суперечливі. Тут вже скоріше треба дивитися хто наскільки небезпечний. Бо цей же Гірт Лері довгий час був ледь не священною коровою людства. А потім він взяв і те людство налякав. І виявилося, не хоче людство туди, куди він намагається його завести. Яке нехороше, це ж треба.

Люди внизу до чогось договорились. Частина залишилася стояти і дивитися нагору. Мабуть щоб порушувачі спокою цього місця не втекли. Інші кудись сходили і повернулися з величезним молотком, чи як воно там називається.

— Це що вони збираються робити? — спитала Леслі.

— Залишити нас жити тут, де ми є, — впевнено відповів Крістоф, небезпечно нахилившись над перилами і роздивившись явно більше, ніж Леслі в просвіти між іржавими сходами.

— Хм?

— Мабуть якось можна обрушити частину секції.

— Чи всю, разом з нами, — сказала Леслі і зрозуміла, що хоче повернутися в футуристичного вигляду приміщення і більше ніколи не виходити на іржаві мостки.

— З нами хочуть вести переговори, — не погодився Крістоф.

— Якось дивно вони це демонструють.

— Ну, як уміють, — гарно посміхнувся він. — Цікаво, де наших рятувальників носить?

— Може вони зараз готуються захопити компанію внизу, — сказала Леслі і виявилася права.

Готувалися, правда, досить довго. Вона навіть примудрилася задрімати на плечі Крістофа, вони на той момент сіли на підлогу і чекали чим закінчиться стукіт молотком по металу.

А закінчився він несподівано. Двері вибило направленим вибухом і в колодязь увірвалися люди в чорних комбінезонах, брониках і тактичних шоломах. Швиденько скрутили любителів стукати, разом з молотком. А потім один з них зняв шолом і виявився коротко стриженою дівчиною. Білявкою.

— Ей, голуби миру, спускайтесь, якщо там іще не приросли! — життєрадісно закричала вона. — Зверху вас дістати неможливо, там півкварталу може завалитися, якщо цю псевдоскляну кришку спробувати відкрити.

— От зараза, — тільки й змогла на це сказати Леслі. Вона не уявляла, як буде спускатися. Зовсім. — Може в неї страховий трос попросити?