19 (3)

За ворота вони пробиралися обережно, бо на тому місці, де висів раніше замок, зараз була розпечена до червоного пляма, а витрачати час і сили, щоб прочинити ці двері ширше, Кірт не збирався.

— Що це? — спитала Леслі, коли вони нарешті опинилися за воротами. Пейзаж, чи як його правильно обізвати, вражав. Шестикутний колодязь, котрий піднімається в небо. Сірі стіни, подекуди світліші, а місцями майже чорні. Металеві. До них приліплені іржаві на вигляд сходи, площадки, містки. Для повноти картини тільки не менш іржавих ланцюгів не вистачало.

Кірт протягнув перед собою руку, виростив над долонею невеликий екран і трохи на нього подивився, поводивши рукою туди-сюди.

— Воно насправді міцне, — сказав впевнено. — А нам потрібно піднятися майже під ту скляну кришку. Там прохід до своєрідного пульта управління. Ден мені показував модель схожого. І тут просканували наскільки було можливо, щоб не помітили.

— Ага, — видихнула Леслі, котрій нікуди підніматися не хотілося.

— Ніяким інфразвуком чи ще якоюсь дурнею на нас подіяти не зможуть, в тебе теж є захист. Впевнений, коли місцевий ботоохоронець спробує, в тебе ще й переривач сигналу для подібних структурованих програм почне діяти.

— Ага, — повторилася Леслі и невпевнено призналася: — Я висоти боюсь.

Крістоф.

Ну, він же знав, що вона не польовий агент і професіонал зовсім в іншому. Так що…

— Сильно боїшся? — спитав.

— Достатньо. Особливо якщо підніматися доводиться якимись іржавими конструкціями.

— Воно дійсно міцне. Думаю, його саме в такому стані тут підтримують. Щоб, якщо зверху хтось побачить, вирішили, що це давно закинуте серверне гніздо. Тому й вигляд саме такий.

— Серверне гніздо? — перепитала Леслі і нахмурилась. Схоже, чула про ці штуки, але історією не цікавиться, тому й не надала жодного значення.

— Років шістдесят тому існували такі собі онлайнові банди. Тоді тільки-тільки почали робити цифрові копії людей. Про післясмертя ніхто ще й не думав. Закони прописані теж не були, — почав розповідати Крістоф потрохи підводячи її до потрібних сходів.

— А, це коли тільки з’явився ключ Айзека, офіційно в його існування не вірили. Зате різні крадії і шахраї вже користувалися, — згадала Леслі і навіть посміхнулася. — Тоді такі колодязі будували?

— Ну, переривачі другого покоління вже були. Так що розкидати свій образ по тисячам чужих гаджетів було б нерозумно. Відсікли б все зайве, загнали на основний, через котрий заходив, вислідили і впіймали. А тут все своє, захищене, ресурсів вистачить, щоб той переривач навіть пробитися б не зміг. Шляхи для відступу на крайній випадок є. Так що, да. Подібні штуки будували в самих несподіваних місцях. Головне, щоб можна було більш-менш непомітно смоктати електрику з розподільчої мережі, або побудувати свою електростанцію.

— Свою? — відсторонено перепитала Леслі, несподівано зрозумівши, що він її майже довів до сходів.

— Ну, організувати волонтерську організацію, котра вітряки на будинках ставить, сонячні дзеркала, вловлювачі блискавок і вперед. На той момент його навіть не сильно перевіряли, все було настільки перевантажене. Так що і людям добре і самі користувалися для своїх протизаконних дій. У мене старший брат дуже любив історії про такі гнізда. Де їх потім тільки не знаходили. Вважається, що досі більшість так і не знайшли. Їх просто покинули, коли стало небезпечно користуватися. Але це насправді не воно. Ящики для заліза надто нові. Хоча по ресурсності навряд справжнє гніздо переважає, інакше воно б світилося, як той маяк. А ця наволоч тут ховається.

Леслі знову кивнула, з сумнівом подивилася на сходи, вузькі і хиткі на вигляд, ненадійно прикріплені до стіни з серверних коробок.

— Твій старший брат? — спитала навіщось.

— Він на юриста вивчився, незважаючи на всі проблеми. Досить успішного. А ще він безкоштовно шпанятам, таким, якими були ми, допомагає, — навіщось відповів Крістоф і рішуче спитав: — Піднімаємось?

Леслі подивилася на нього з сумнівом. Обережно потикала пальцем в метал поручня.

— Я тобі точно там потрібна? — знову спитала.

— Точно. В мене нема очей на спині. І захист в начальства я не ризикнув просити. Це б його надто зацікавило. А там хтось міг піддивитися, теж зацікавитися. В мене навіть переривача нема. Зброя тільки особиста. Протиотрута стандартна, туристична. А іще тобі потрібно буде покликати на допомогу своїх колег, щоб нас забрали.

— Хм?

— Є в мене така підозра.

— Яка ще підозра?

— Відчуття.

— Ти знущаєшся?

— Відчуття, що я ніяк не розминусь з черговим засіданням комісії, котра буде розбирати мої дії і думати, що робити зі мною далі. І краще відразу самому здатися. А ще краще, щоб нас звідси твої колеги забрали. Не варто ускладнювати ситуацію, коли можна це не робити. А там, — він вказав на скляний купол, — зараз це зробити надто просто. Там у купи людей раптово відібрали цукерочку.

— Добре, вмовив, — видихнула вона і вчепилась рукою в поручень.

Іти їй явно нікуди не хотілося. Їй хотілося стояти і задавати питання. До скону задавати. Лиш би не довелося ступати на ті сходи. А тут він такий нехороший.

— Все буде добре, — пообіцяв Крістоф. Про те, що він збирається робити з Гіртом Лері вона не спитала. Хоча це питання першим напрошувалося. Не хотіла знати. Можливо навіть для того, щоб потім не розповідати те комісії і слідчим. Бо одне діло власні здогадки, а зовсім інше чужі слова.

— Не знущайся, — попросила Леслі. Глибоко вдихнула. Повільно видихнула. — Можна я буду за тебе триматися? Мені так буде спокійніше.

— Та скільки завгодно. Головне не забувай оглядатися, раптом хтось прибіжить.

Леслі кивнула, стисла губі, а потім рішуче вчепилася йому в ремінь.

— Йдемо, — видихнула.

Поки вона не передумала, зрозумів Крістоф.

Яка ж вона авантюристка насправді.