19 (2)

Досі Леслі вважала, що наймерзеннішим відчуттям в її житті навіки залишиться поцілунок гидотного, немолодого, смердючого і довгокосого чоловіка на станції метро. Їй тоді ледь п’ятнадцять років виповнилося. На той момент їй би в страшному сні не приснилося, що якось вся дружна і щаслива сім’я від неї відмовиться, бо вона не захоче жити так, як вони вважали правильним. Що намагаючись її врятувати вони настільки образяться, що й знати її не захочуть. Мовляв, зробила вибір, тепер живи собі, нас ти більше не цікавиш.

Найгірше, що з нею тоді ставалося — кількість балів за чергове тестування менше, ніж очікувалося. Та вона тоді навіть ні разу ще не закохувалася і була напрочуд щасливою дитиною.

А тут ось це. Кругом натовп, через котрий вона ледь пробиралася і саме тому відійшла до стіни зі старезними кам’яними лавками в нішах. І саме з такої ніші висунулась рука, схопила її за курточку, смикнула до себе. Власник тієї руки прокричав щось незрозуміле про чиюсь перемогу і поцілував.

А Леслі в першу мить просто не повірила, що це відбувається. А потім на інстинктах витягнула з кармана шокер, котрий подарував брат і котрий вона носила просто щоб його не ображати, ткнула, куди змогла і нажала кнопку. Як вона потім втікала, Леслі не пам’ятала. Бо отямилася вже в вагоні, котрий віз її до подруги Янки. Мабуть ті ж інстинкти, котрі допомогли відбитися, підказали, що до родичів з таким краще не йти. Вони ж просили не скорочувати час поїздки лізучи в ту підземку. Не послухалась? Ось тепер і маєш спогади на все життя. Радій, що нічого гірше не сталося, дурепа.

А сьогодні сталося диво. Той давній спогад, котрий іноді їй навіть у кошмарах снився, відступив на друге місце, поступившись відчуттю як щось дрібне і невидиме перебігає по ногах.

— Пацюки, — сказав Кірт, коли вона вперше пискнула і підскочила. — Вони тут нахабні. У себе вдома ж.

— Мутовані? — спитала Леслі і знову пискнула, бо на цей раз щось спробувало залізти їй під штанину і тицьнулось холодним носом в щиколотку. По відчуттям це щось було здоровенне.

— Звичайні. Просто нахабні дуже. Пацюки взагалі розумні.

— Угу, — видихнула Леслі, борючись з бажанням залізти йому на голову і там залишитись.

Навіщо в цих підземеллях все те ж офлайнове лайно, вона не уявляла. Не для того ж щоб пацюків маскувати і калюжі, котрі час від часу хлюпали під ногами. І Леслі здавалося, що вони йдуть тут уже цілу вічність, петляючи, як ненормальні. І що давно заблукали.

Але браслет вперто висвітлював, що ще й три хвилини не минуло і не трапляйся їм на шляху купи гидотного сміття, вони б давно вже дійшли.

Як тут орієнтувався Кірт, Леслі не уявляла. Бо це були не ті темні підземелля з пригодницьких серіалів, в котрі ні один герой не поткнеться без окулярів з сонаром. Тут було світло. Самі стіни світилися клятим офлайновим лайном. Воно ж зображувало неіснуючі проходи і відгалуження і приховувало справжні. Та будь у Леслі точний план, вона б тут все одно заблукала. Просто не знала б що за прохід на ньому зображений. А Кірт ішов досить впевнено.

— В тебе якась підготовка, — сказала, щоб відволіктися від нахабних пацюків, котрі, схоже, знущалися і ходили туди-сюди по її ногах. — По орієнтуванню.

— І по виживанню, — підтвердив чоловік. — Ага, наближаємося.

— Куди?

— До місця, де мають не спрацювати системи додаткового живлення. Генератори всякі не запрацюють і система буде економити енергію, підтримуючи тільки найнеобхідніше. При цьому має деякий час бути впевненою, що все спрацювало і слати відповідні сигнали.

— Ага.

— Зараз буде темно, — пообіцяв Кірт.

І через декілька кроків дійсно стало темно.

Спитати про окуляри з сонаром Леслі не встигла, Кірт схопив її за руку і впевнено повів далі. Кроків за десять дійшов кудись, зупинився, став обмацувати стіну перед собою — на цей момент очі Леслі звикли до темряви і стало зрозуміло, що вона не абсолютна. Звідкись світло все-таки просочувалось.

— Ага, — нарешті сказав він. — Леслі, закрий очі. Тут музейний експонат. Навісний замок. Здоровенний.

Леслі слухняно закрила і ще й долонями затулила. Щось яскраво блимнуло і запахло гарячим металом. Потім бамкнуло, іще раз і, коли вона здогадалась відкрити очі, виявилося, що стоять вони перед грандіозними металевими воротами, прочиненими достатньо, щоб змогти вийти за них. А за ними було досить світло і там, здається, був якийсь чорно-білий світ.