розділ 18

Крістоф.

Життя мов долетіло до найвищої точки, на мить там завмерло і стрімко полетіло вниз. Відчуття були саме такі. Бо все раптово взяло, прискорилось і потребувало негайних рішень. Причому, скрізь і одночасно.

Невідома знайома Дена знайшла малого придурка, Віолчиного сина, щоб його, і тепер купа людей готувалася його рятувати. В когось навіть знайомі поліцейські знайшлись, котрих вдалося вмовити прийняти участь в грандіозному плані. Без знайомих поліцейських було б складніше, як запевняв Ден.

Ще одна група волонтерів — а як іще назвати людей, котрі кидають свої справи заради допомоги незрозуміло в чому і навіщо? — готувалася фактично до теракту. Хто всіх тих людей на це вмовив, Крістоф навіть не уявляв. Ден подібним красномовством не вирізнявся. Та й у самого Крістофа б не вийшло. І він би не погодився втручатися в системи життєзабезпечення немаленької такої частини міста, заради того, щоб змусити офлайнове лайно перейти на власне живлення. Бо системи забезпечення, то надто серйозно. Та президента вбити буде безпечніше, є шанси кудись втекти і попросити політичного захисту.

А вони вже смикнули тигра за хвіст. Бо хтось точно мав звернути увагу на дивні перебої з електрикою. А тепер збираються його схопити і тримати деякий час. Ага, а потім зі сміхом розбігтися в різні боки.

— Коли той малий виросте, я до нього прийду і розповім цю чудову історію. І нехай він мучиться почуттям вини до кінця життя, — пробурчав Крістоф, натягаючи піддівку під комбез. Це був найнадійніший спосіб сховати надто примітну і велику татуїровку, Леслі він тоді не збрехав.

Яр відірвався від книги, котру читав, чекаючи, поки опікун збереться з думками і скаже, чого хотів. Паперової і, схоже, раритетної, надто дивна обкладинка була, з картону, здається, а не усюдисущого захисного пластику.

Уважно подивився на Крістофа і не став нічого питати.

— Якщо мене не випустять за неділю, терміново їдь в виш своєї мрії і проси гуртожиток. Поки будуть розбиратися з документами, система не буде тебе фіксувати як дитину без нагляду. Потім, якщо виш не візьме на себе функцію цього нагляду, ховайся і вчись поки самостійно, потім екзамени здаси, місяць тобі репутацію не зруйнує, а плакатись ти вмієш. Я тобі дам адреси. Мого командира в першу чергу, він буде лаятись, але допоможе. Тільки не бреши йому.

Ярослав кивнув і закрив книгу.

— А Ден?

— У нього є відмітки в справі, беззастережно йому дитину не дадуть і в кращому випадку чекати на рішення доведеться десь в тимчасовому притулку.

— А можуть і діду всучити, як найближчому родичу.

— Можуть, — кивнув Крістоф, не ставши говорити, що в Дена після цієї пригоди може й гірша, ніж дурість по малолітству, відмітка з’явитися. В те, що посадять, не вірилось. Цим же зацікавляться, а тут розголос навряд комусь буде потрібен. Люди і без того знаходять чого боятися і кого підозрювати в найгіршому. Навіщо додавати приводів для самозародження чергових теорій змов і нових вірувань у всесильний інтелект? — Ну, якщо не вдасться відбитися, зроби так, щоб він пожалкував про ту мить, коли погодився з тобою познайомитися.

— Угу, за маму помститися, — серйозно кивнув Яр.

— Господи, кого я виростив?

— Та ти ж не один, — нагадав хлопець і розкрив книгу. — З мамою я частіше спілкуюся, хоч і не в реалі.

Читати далі він так і не став. Сидів в кріслі, спостерігав як Крістоф збирається. Можливо підозрював, що на війну зі всесвітнього масштабу злом, але нічого не питав. Розумний хлопець. Сам здогадався, що чим більше будеш знати, тим більше в тебе випитають. Ось почекають, поки він стане повнолітнім і розпитають, не порушуючи законів.

— Та штука, котру ти на руці носиш, на твою сережку не вплине? — спитав у простір.

— Вплине, але дія буде сповільнена, — відповів Крістоф скоріше собі, ніж йому. І перечислив: — Шолом, окуляри, кепка. Якщо не придивлятися… та й не до перехожих там буде. Встигну. І одна білявка нарешті побачить, яке в мене обличчя. А то воно їй спокою на дає.

— Хм? — дуже уважно подивився Яр.

— Я їй подобаюсь і так. Сподіваюся, вона не слухає мою музику і не знає про мою чудову репутацію. А то вона напрочуд розсудлива жінка. Такі мене зазвичай обходять і стараються навіть не дивитися.

— Хм?

Цікавості в другому хмиці було втричі більше.

— Виростеш, зрозумієш. Це тобі поки ті ненормальні подобаються. Ну, або не зрозумієш. Про що я на біса думаю?

Крістоф помотав головою, відганяючи дивне видіння своїх перших коханих дівчат, до котрих зараз би навіть за великі гроші не підійшов. Потрібно було зосередитись на зборах. Не вистачає іще щось забути.

Хоча, якщо Ден правий… а він точно правий…

Крістоф знову помотав головою — звичка з дитинства насправді — відганяючи дурні думки. Треба йти і робити, а не думати про те що буде, а чого не буде.

— Папугу годуй, добре? Якщо все піде по найгіршому сценарію, його забере приятель Дена, своїм я не довіряю щось… а ти йди добиватися гуртожитку.

Яр знову кивнув. І не став розпитувати ні про сценарії, ні про ідіотські плани. Який розумний хлопець виріс. Аж гордість за самого себе пробирає.