16 (3)

Коли нарешті з’явився Яр, Крістоф разом з Деном повзали по паркету і тикали пальцями у щось загадкове. Бідний хлопець аж завмер на порозі кімнати, а потім подивився на папугу, він у цій компанії виглядав найбільш осудним.

— Ви що? — спитав трішки постоявши.

— Екран на підлозі розтягнули, так зручніше, — пояснив Ден, з деяким подивом глянувши на високого і широкоплечого блондина, в котрого встиг вимахати кострубатий підліток. Яра він бачив взагалі не часто, якось у них не співпадали ритми життя. — Плани накладаємо і дивимося на співпадіння.

— А-а-а… — з деяким сумнівом озвався і відступив в коридор, про всяк випадок, мабуть. Добре хоч нікого на допомогу викликати не став. Можливо тільки через свого діда, з котрим, в випадку божевілля опікуна в реалі, відразу б зв’язалися соцслужби. Бо дитина ж в біді. — Ну, добре, я поки подрімаю.

— Їсти хочеш? — опам’ятався Крістоф. — Кухар працює, крупи-овочі-приправи в ньому є і навіть кляті фільтри чисті.

— Е? — явно здивувався Яр зміні теми.

— У мене був дуже цікавий вечір, — відповів на незадане питання Крістоф.

— А, ну добре, — сказав хлопець і пішов собі, чи відсипатись, чи їсти. Різниця в часі, дорога, друзі в дорозі і все таке.

— Тобі доведеться бути обережним, — заявив Ден сівши. —Ось за нього ти дійсно відповідаєш.

— Та йому скоро вісімнадцять років, я ж казав! — вперто став пручатися Крістоф, хоча й не збирався ризикувати, не зважаючи на те, що поняття не мав що насправді робитиме. Бо там все буде залежати від того, що виявиться на місці. Поки в них суцільні припущення.

— Може ти не будеш поспішати?

— Чим довше тягнем, тим більше шансів, що нас помітять. Якщо вже не помітили.

— Сам погодився, що твій злий геній носа не висуває і навряд цікавиться родичами Віолки. Надто обрубав свою особистість, щоб вміститися…

— Це теж припущення, — нагадав Крістоф. — Але впевнений, що в нас тільки одна спроба буде.

— Та роби, що хочеш. Тільки… ти впевнений, що у твоєї білявки дійсно є той маяк, той нейтралізатор і…

— Впевнений. Вона з якогось відділення внутрішньої безпеки. Її відправили в поле, судячи зі всього ледь не вперше в житті, а може взагалі вперше. Я попитав знайомих і всі, як один казали, що там зараз деякі проблеми з співробітниками через одного дурного президентського охоронця, чи щось таке. Тому її й відправили дивно зниклого хлопчика шукати, бо це було не основне діло і на вигляд не надто небезпечне. Небезпеку офлафнового лайна здебільшого перебільшують, її начальство це прекрасно знає. Ось і відправили білявку. А щоб не боялася, всучили весь набір.

— Сподіваюся, ти правий.

Леслі.

Леслі ще трішки полистала новини, але Місяць, як не дивно, жодного разу їй не попався.

— Може вони дійсно знають, що роблять? — спитала вона в свого відображення і показала йому язика.

Хто вони? Ну, не Шеф же з техніками. Судячи з того, що дівчата все ще розважаються в грі для жінок, а якісь «технічні проблеми» виявили несподівано, чорта лисого вони знають, що роблять. Ні, навіщо, звісно знають. А іще в них є циркуляри, плани директиви, котрі мають допомогти діяти в тій, чи іншій ситуації. Ось вони й діють, як заведено і намагаються отримати, що хочуть, але якщо скласти все до купи і подивитися, що врешті вийшло з тих бажань і намагань…

— Якась я песимістична,  — сказала Леслі. — Може залишитись вдома і сказати, що захворіла? Ото Шеф здивується. Ще запідозрить, що мене блохи серед офлайнового лайна покусали. Ті, котрі на пацюках живуть. І відправить когось рятувати мене від чуми… точніше, лікувати.

Леслі уявила цю картину. Рятувати прийшов чомусь Кріс Мілаш. Заявив, що йому назначили штраф і відробітку в двісті годин на громадські роботах. А громадські роботи, це традиційно ті роботи, на котрі ніхто добровільно потрапити не прагне. І в цю концепцію чудово вписується чумна білявка.

— Що за дурня мені в голову лізе? — аж здивувалася Леслі. — Може ті дивні жінки праві? Потрібно цього фронтмена не бачити і не чути, а то буде лихо. Мені он в новинах попався декілька разів. І що я маю? А в мене дитина, мені не можна божеволіти.

Поговоривши з розумною людиною Леслі пішла збиратися. Хоча їхати до екскурсоводів чомусь сильно не хотілося. Сильно-сильно. А от до Кірта — навпаки, бо було цікаво що і навіщо він зі своїм рудим Деном зробив. Чомусь вона не сумнівалася, що його загадкове повідомлення напряму стосується глюків з офлайновим лайном.

А чого ж іще?

В офіс екскурсоводів вона заходила обережно. Боялася, що там зносу ледь не при вході сидить Ольга з черговим диво-пирогом, чи ще якоюсь їжею.

Ні, проти самостійно приготованої їжі Леслі нічого не мала. Вона й сама вміла готувати, он рибу недавно запікала в фользі і духовці, вийшло смачно. Але Ользі тим займатися явно було не варто. Судячи з її вибору, вона надто любить «цікаві рецепти» і ніколи не пробує те, що отримала їм слідуючи. Інакше не приперла ту випічку розлякувати чоловіків.

— Я знову про щось не те думаю, — пробурмотіла Леслі, впіймавши себе на тому, що думки ще й нервові якісь, роззирнулась і замість Ольги побачила Кірта. Він сидів на столі і щось читав чи дивився, розгорнувши на долоні маленький екран. Щось цікаве, бо навіть не подивився, хто там двері відкривав. І ось в такій позі він сильно когось нагадував, але Леслі не змогла зрозуміти кого. Він мабуть відчув її погляд, підняв голову і привітно посміхнувся. І вона посміхнулася у відповідь. Посмішка йому личила, поєднувалася з очима мабуть. Так що посміхається він часто і щиро.