розділ 12

— В тебе якийсь надто задоволений вигляд для такого обличчя, — з сумнівом сказав Ден.

На цей раз він чекав Крістофа в нього вдома. Незрозуміло чому. Може збирався прослідкувати, щоб він знову поспав, поки є на те час. Чи хотів обличчям помилуватися і впевнитися, що брат насправді намагається прискорити процес зникнення цієї краси, а не чекає, поки природа все зробить сама. А може його таємне кохання живе десь саме тут і до брата він зайшов по дорозі.

Хоча таємне кохання, здається, видумав Вадим, котрий барабанщик. Любить він над людьми знущатися, причому, обов’язково якось дивно.

А може все простіше — Ден насправді прийшов в гості до папуги, захотів з ним поспілкуватися і впевнитися, що не здох з голоду. Тварин він завжди любив більше, ніж людей.

— Я найчудовішим чином поспілкувався з білявкою, — признався Крістоф і заглянув в дзеркало. Обличчя, здається, було вже не таке припухле, як вранці. Та й щелепа майже не боліла.

— Е? — здивувався Ден, явно про щось не те подумавши.

— Вона не професіонал. Точніше, професіонал, тільки не в тій сфері, — поділився Крістоф, потикавши пальцем в синець на лиці. — Але її чомусь відправили шукати хлопчика. Я її відволік… я казав тобі, що я їй подобаюся?

— Ти всім подобаєшся, — пробурчав Ден.

— А, — махнув рукою Крістоф. — Я їй подобаюсь, але крутити невідомо що з незрозумілими чоловіками вона не стане. Їй і без того екстриму в житті вистачає. Так ось, я її відволік, фактично підійшов надто близько, і потикав в різне цікаве. Та що ти на мене так дивишся? Коли це я хапався за цицьки, котрі мені не пропонують?

— Слухай, ти можеш розповідати зрозуміліше? — обурився Ден. — Хто ця білявка?

— Поняття не маю. Але точно не слідчий, хоча і з якоїсь служби, де ці слідчі табунами бігають.

— З чого ти взяв?

— Я ж кажу, відволік, на фізичному рівні, але ні, не чіпав я її, хоча хотілося.

— Я тебе знов не розумію.

— Неважливо. Що ти там в мене питав? А, з чого я взяв. Так ось, у неї є шеф в якійсь службі і вона повинна йому звітувати. Це я дізнався просто позадававши питання, не напряму. І, повір, з професіоналом у мене б нічого не вийшло, там відповідна підготовка, а я спец по іншому. У її служби на даний момент є дозвіл підсаджувати в чужі сервери щось схоже на копалку, але не вона, це навіть я розумію. Про Гірта Лері вони знають. Про копію, котру знищила Віолка, чомусь ні. Або я зовсім нічого в жіночих реакціях не розумію. Єдине, що мене дуже дивує, чому відправили в те офлайнове лайно її? Може бути таке, що всіх їх слідчих впізнають? Сліди якогось злому знайшли…

— Навряд, — сказав Ден і нахмурився. — Слухай, я розумію, гарна жінка і все таке… але ти впевнений, що з нею варто мати справу?

— Вона мій браслет впізнала, — признався Крістоф. — Мабуть відразу, як побачила.

— Який цікавий аргумент. Добре, нехай ця білявка і далі крутиться поруч з тобою, чи ти поруч з нею. Тільки май на увазі…

— Ден, ти мене знову збиваєш. Вона не слідчий, але з якоюсь підготовкою і думає не так, як я. Помічає те, що не помічаю я…

— Чого тільки не придумаєш, щоб гарну кралю від себе не відпускати, — пробурчав Ден. — Думає не так, ходить як фея, щось забув?

— У неї стандартний переривач є…

— Ага, ага, з віртуалки когось витягнути зможе. І чіпи під шкірою, я пам’ятаю. Роби, що хочеш. Я з твоєю білявкою близько не спілкувався.

Крістоф зітхнув.

— Справа не в гарних очах і інших частинах жіночого тіла, — сказав. — Коли я взагалі робив дурниці тільки тому, що жінка гарна поруч…

— Ти їх і без жінки чудово робиш, — насмішкувато пробурчав Ден.

— Не нагадуй. — Крістоф подивився в бік кімнати, за дверима котрої чекав папуга. І от як тут сперечатись? — А ти щось знайшов вже? А то Леслі в мене спитала, чи не була лабораторія нашого злого генія під землею, чи під бетоном. Після того, як я їй розповів байку про величезну яму, котру сміттям закидали.

— Це не байка. Там цілі лабіринти. Ти не цікавився, а я з приятелями там навіть лазив. Далеко не заходили. І там були сліди присутності інших людей. А ще, місцями, офлайн-віртуалка і навіть сірі зони. Ну десяток років тому були. — Ден ніяково посміхнувся і подивився на Крістофа. — Вам, старшим, звісно не розповідав. Ви б заборонили. І моя репутація б постраждала.

— Дебіли, — сказав Крістоф. — А якби вас там хтось спіймав? Чи щось на вас звалилося?

— Ловити б не стали, нас би шукати почали і хтось би зізнався, що ми пішли туди. З нами Мишек там лазив, а ти знаєш його батька. Він би під кожен камінець заглянув і свою банду змусив шукати.

— Все одно — дебіли. Але справа в іншому. — Крістоф уважно подивився на Дена. —Лабораторія була саме там. Не в ямі, котра, добре, дійсно існує. А в тій єдиній будові, що встигли звести до того, як все покинули. Її ледь не по камінчику розібрали, розумієш? А про засипану яму могли взагалі не знати. Чи знати і вважати, що ніяких лабіринтів там нема, там сміття. Та я, місцевий, чомусь навіть не подумав про таку можливість.

— Добре, пошукаю згадки ями і подивлюся, що там зі споживанням енергії і підозрілим переобладнанням, чи оновленням. Якщо щось буде, буду копати далі. Бо в мене поки все так рівненько-рівненько. Аж підозріло. Наче хтось слідкує, щоб не було розривів, перепадів і поломок. Бо ж інженери можуть приїхати, чи ремонтна бригада, чи комісія якась. І натрапити на щось несподіване.

— Цікава теорія, — кивнув Крістоф. — Малий, до речі, до наших екскурсоводів заходив. Але стандартний маршрут йому не підійшов. Я з механіком поговорив, поки Леслі чекав. Про придурків-замовників, котрі самі не знають, чого хочуть. Розумієш? Цей малий придурок не просто туди забрів і зацікавився. Він приперся щось шукати, впевнений. Десь натрапив на щось і пішов задовольняти свою цікавість… або його хтось туди покликав. Та мало що. І воно поперлося.

— Слідів я не знайшов, — нагадав Ден. — Вживу може розмовляли?