розділ 11

Крістоф

Леслі зображувала ображеного горобчика. Насупилась, всілась в такій позі, що було відчуття піднятого пір’ячка і зиркала час від часу. Аж захотілося обійняти і по голові погладити. Ото вона б здивувалася.

— І? — спитав він про всяк випадок, коли вони від’їхали від офісу екскурсоводів і поїхали по заплутаній вуличці. Чи одразу по декількох вуличках. В цьому навіть місцеві не були впевнені. А міське управління було впевнено, що цих вуличок взагалі нема, що тут площа, два сквери з фонтанами, парк і пустир, на котрому колись стадіон планували побудувати. Місцеві жителі всім цим добром розпорядилися інакше. Набудували магазинчиків, притонів, котрі маскуються під магазинчики, технічних приміщень і халабудок для життя. Найдивніше, що хтось поміж цим всім побудував дорогу, чи дороги, непоганої якості. Її навіть маскувати офлайновим лайном не доводилося. Та іще загадка.

Дівчина мовчки витріщалася в вікно і відповідати на провокативні питання явно не збиралася. А жаль. Частенько люди на це просте питаннячко ловляться, як риба на пустий гачок і хоч щось, але говорять. Щось, що перше в голову лізе. Але ця чи надто розумна, чи таки професіонал.

Хоча в тому, що професіонал, Крістоф уже й не сумнівався.

— Вмієш користуватися пукалкою, котра в тебе на поясі під брелок маскується? — спитав конкретніше Крістоф.

— Вмію, — буркнула вона і не стала уточнювати що воно таке. Хоча скоріш за все електрошокер. Причому, кругової дії, котрим хоч від зграї вовків відбиватись, хоч від зграї придурків.

І навіть не факт, що та пукалка одна.

— Ти детектив?

— Пфи, — відповіла і ще більше стала схожою на надутого горобця.

— Шпигун?

— Що?!

— Детектив з якогось агентства? Чи якоїсь служби нагляду за чимось?

— Та чого ти до мене причепився?!

— Хм, чого ж це? — задумливо промовив Крістоф і постарався посміхнутися якомога привабливіше, остаточно залишивши управління на автопілот. Тим більш, їхали вони зі швидкістю равлика-інваліда і збити когось навряд би змогли за всього бажання різних самогубців. При такій швидкості навіть найтупіший автопілот встигне відреагувати, навіть ломаний триста разів. — Дай но я подумаю… можливо тому, що ти щось схоже на копалку посадила в сервер наших роботодавців.

І іще раз посміхнувся. Так, про всяк випадок, хоча не було схоже, що дівчину те хоч трішки вразило. Її мабуть би не вразила навіть посмішка на його справжньому обличчі, вражаються там зазвичай зовсім юні дівчата, або різні фантазерки.

Леслі теж хмикнула, чомусь нахмурилась, а потім теж посміхнулася.

— Ось що цікаво, — сказала вона тоном дівчинки-дзвіночка, котрій дісталася головна роль в шкільній виставі і тепер вона дуже старається правильно відіграти той образ. — Якось дуже вже загадково сталася поламка нашого офлайнового лайна в офісі. Така, що майстра довелося викликати. І той майстер якось дивно на тебе подивився, я вловила, хоч і не надала значення. Того майстра не Ден звати? Ден, це Денис? Чи щось більш екзотичне? Як там того героя звали, котрого улюблений Янчин актор грав. Дентені, здається. Хм… а чи не попросити подругу його пошукати? Цікаво, що вона знайде? І чи має він право зображати тут майстра? Ліцензія в нього на подібну діяльність є?

— Ти мене шантажуєш? — щиро здивувався Крістоф. Оце жінка, треба ж.

— Думаю. Навіть якщо його не Ден насправді звати, я його роздивилася. І маски в нього не було. Мабуть боявся, що на щось надто тендітне якось вплине її сусідство. Ці офлайнові маски навіть одна на одну впливають. Скандальчик ще був, коли дві жіночки надто близько одна до одної підійшли, а в них щось хвильове резонувати почало. Ведуча новин ледь сміх стримала. А потім мені подруга пояснила, що найнадійніші ті, котрі тільки обличчя ховають, бо це тобі не статична хрінь на чашці, чи майже статична на шафі. Люди рухаються, у людей міміка. Тому спроби розтягнути хоча б на половину тіла закінчуються ганьбою, як у тих жіночок. І різні сканери, як ті, що в аеропорту, на цю дурню реагують. Тому знаменитості свої маски чесно регеструють і платять за це добро збір. Продовжувати?

— Продовжуй, дуже цікаво.

— Ага, мені теж дуже цікаво, на кого я врешті вийду, коли знайду того Дена, — кивнула Леслі і посміхнулася.

— Шантажуєш, — теж кивнув Крістоф. — І що будемо робити?

— Поняття не маю. Давай і далі займатися власними справами і не лізти один до одного?

— А якщо завадим один одному? — спитав Крістоф.

Вона смикнула плечами.

— І знаєш, ти не детектив. Дуже вже специфічно мислиш, як на мене. Накидала купу інформації, склала її і отримала висновок. Ігор так же мислить зі своєю рекламою.

— А? — зацікавилась дівчина.

— Та не має значення. Добре, давай залишим в спокої хто ми і навіщо приперлися сюди…

Леслі дивно на нього подивилася і загадково посміхнулася. Наче щось зрозуміла.

— І? — задав улюблене питання Крістоф.

— Ти тут не офіційно, — сказала вона.

— З чого ти взяла?

— Нізащо не повірю, що хтось з твоїм браслетом спробує про щось домовитись незрозуміло з ким, якщо його відправило начальство з проблемою розбиратись. Та тобі тільки свиснути, і мене б тут завтра вже не було. Бо під ногами плутаюсь…

— А ти не часник. Ти з якоїсь структури, котрій моє начальство при великому бажанні може свистіти, так?

— Пфи.

— Домовляємось?

— Про що? — уточнила дівчина.

— Для початку обміняємося тим, що знаємо?

— А тема? — спитала вона з підозрою.

— Гірт Лері, — сказав Крістоф. Пірнати в те холодне бурхливе море, так одразу. А то поки будеш іти по півкроку, можеш з десяток разів передумати.

Вона знову хмикнула і обережно сказала:

— Дитина зникла, підліток, починаючий терорист, причому дещо дивний, — і подивилася на нього.

— Там, де колись знайшли його мати з невиліковною амнезією. І я точно знаю, що вона ту амнезію отримала, бо спалила разом зі своєю особистістю віртуальний підсвіт, де сиділа копія цієї геніальної сволоти. У нього лабораторія тут була, — махнув рукою в напрямку забудованої ділянки під стадіон.