8 (2)

— Щось іще? — спитав Ден, нахилившись, щоб бачити обличчя.

— Місце, де цей малий загубився.

— В сенсі, наш мутований парк розваг? — здивувався рудий. — Мені там теж моторошно, мов в минуле повернувся. Але там багато що змінилося, принаймні на вигляд.

— Не те. Віолку з амнезією знайшли не так і далеко від цих любителів проводити екскурсії. А тут її син там же десь зникає. Кажу ж — параноя.

— Те офлайнове лайно не таке й велике насправді, менше місцевого парку. Плюс-мінус все поруч.

—Та я розумію. Ми теж зовсім поруч жили. Але… — Крістоф закрив очі і сказав те, що казав в останнє доволі давно: — У нього могла бути незнайдена резервна копія. Справжнього впіймали в тій лабораторії і прибили. Звідти відслідкували все, можеш мені повірити, та й ті безмозкі без матки через декілька неділь від крововиливу в мозок повмирали, навіть якщо їх не знайшли. Віолка разом з власною особистістю знищила цього павука в розпліднику, де він штучним інтелектом прикидався…

— Думаю, насправді то був не зовсім він. Віртуальні копії, коли вони відділені повністю від оригіналу, починають розвиватися. Так що там скоріше був близнюк.

— Яка різниця? — відмахнувся Крістоф, відкрив очі і подивився на Дениса дуже серйозно. — А що, якщо цей псевдо штучний інтелект був не один?

— Він би давно десь виліз. Не одні ми такі розумні, щоб відслідковувати цю можливість. Та ми взагалі, навіть зараз, ті ще любителі. А там професіонали. Був би десь, знайшли б, просто по схожостях.

— Це якщо він не закуклився десь.

— Ага, зберіг сам себе в старовинному комп’ютері, котрий не під’єднаний навіть до першого плану віртуального простору, — скептично сказав Ден. — Сам же розумієш, яка це дурня і чому б він там деградував.

— Все одно мені здається, що ми щось упускаємо. Завжди здавалося.

Ден кивнув і подивився на браслет. Те, що здавалося, він зрозумів, коли цей браслет з’явився.

— Як можна заховатися і не втратити особистість? При тому, що придурюватися штучним вдруге не вийде? — спитав Крістоф.

— Ти в мене питаєш?

— Просто варіанти. Найдурніші. Найфантастичніші.

— Переселення в чиюсь голову?

— Доведено, що дурня, або нічого не вийде, або вийде псих з проблемами зору, слуху, мовлення і всім іншим, котрий все життя просидить в дурці, не здатний навіть і туалет самостійно піти, та навіть просто піти нездатний. Неспівпадіння розвитку мозку. Немовля, то іще більша дурня.

— Хм… тоді рій? Коли кожна окрема комаха нічого не значить, а ось коли збираються разом…

— А якщо частину тих комах приб’ють? Почистять щось від вірусів і айдью.

— Самовідтворення? — з сумнівом сказав Ден і побовтав в пляшці свій хімічний чай. — Хм… а знаєш, потрібно ядро. Матка. Як в іграх. Безліч і безліч сценаріїв і лише деякі з них спрацьовують так, щоб гравець отримав свою перемогу. Допустимо, найскладніші для відтворення емоції, людські зв’язки, різні психологічні аспекти йому по боку. Він і так признаний психопат, навряд він насправді розумів навіщо воно потрібне і що навіть в його випадку вся ця дурня його сформувала. Залишається чиста математика. Якась ціль, до котрої він так і не дійшов. Розрахунки, як дійти. Те, що він вважав в своїй особистості вартісним, холодний розум, розрахунки, геніальність ця його клята. І тут ми маємо вже не особистість, котра опиниться в дурці, бо не буде схожою на людину і це буде занадто помітно. Ми отримаємо ядро, котре поступово збирає навкруги себе все потрібне і готується таки дійти до мети. Не схоже ні на нього живого, ні на те, що знищила Віолка. Просто такий собі псевдоінтелектуальний конструкт, заточений під виграш в одному-єдиному квесті. Чого він там хотів добитися захоплюючи владу і намагаючись знищити зайвих людей?

— Біс його знає. З допитів, намагався врятувати людство.

— Псих ненормальний.

— Ага. Ден, спробуй пошукати ядро. Бо щось таке якщо і можна сховати, то лише серед того онлайнового лайна. Тільки обережно.

Рудий фиркнув і допив чай.

Питати чому Кріс не ризикне йти з цією теорією до начальства, не став. У Крістофа параноя і він підозрює все і всіх. Точніше не так, він підозрює що дивні рухи його рідного командування точно відстежують і начхати йому що це теоретично неможливо.

— Тобі ще співати, придурок, — сказав Ден, уважно подивившись на лице Крістофа. Якби його зараз хтось побачив ось так, без гриму, хоч віртуального, хоч фізичного, точно б вирішив, що нещасний придурок знову на щось присів. Запалені очі, синці під ними, побрився неакуратно. Та й погляд час від часу починає плисти. — Іди додому, хоч декілька годин поспи. Бо на стимуляторах ти скоро загнешся. Не можна живій людині стільки не спати. І не говори мені про своє «майже». Або ні, лягай спати в мене, а я поки попрацюю і розповім тобі що вийшло.

Сперечатися Крістоф не став. Навіть каву допивати не став. Хоча та кава все одно ніколи на нього не діяла. Скинув кеди і боком завалився на диванчику, на котрому по ідеї не мав поміститися. Ден трішки на нього подивився і махнув рукою. При всьому бажанні перенести він би його не зміг, Кріс вищий і важчий, а будити не хотілося. Бо знову знайде собі якусь нагальну справу і закинеться армійськими стимуляторами. На котрі, як би смішно не було, він дійсно присів, хоч вони й не викликають звикання.

А все цей… Віолчин син.