розділ 8

Крістоф

— Гарну жінку ти там катаєш, — сказав майстер, помахавши пляшкою з холодним чаєм. Він цю гидоту завжди любив, навіть ті види, чий хімічний присмак не могли перебити ніякі чорниці і персики.

Сиділи вони на балконі, на двадцять сьомому поверсі будинку в «зеленій» частині міста, споглядали незрозумілі блукаючі вогні над парком і просто відпочивали.

Крістофу так здавалося. Каву він пив з задоволенням, намагався настроїтися на концерт в мото-клубі і викинути з голови все, що заважало. Виходило так собі. А тут ще цей.

— Ден, заткнися, — дуже душевно попросив Кріс.

— Що, навіть не спробуєш розповісти мені, що ти скала? — спитав рудий хлопець і смикнув себе за чуба, як в дитинстві. — Що робота то завжди окремо. І що ти більше ніколи.

— Відчепись.

— Оу, як цікаво, які реакції.

— Ден, якщо ти зараз не відчепишся від Леслі і не почнеш мені розповідати, що в тебе там вийшло я…

— Та все в мене вийшло, підключився, тепер буду ламати потрохи, шукати сліпі місця, надмірний захист, присутність сина Віолки, щось дивне. Все як завжди. А от прилаштувати на місце ту вилку, котру ти видер, як якийсь варвар, було складніше. Довелося паяти, уявляєш? Я в останнє паяв на практиці, коли ми вивчали стродавні методики, котрі і зараз можуть допомогти в крайньому випадку. У мене навіть відповідних інструментів не було, довелося ту кристалічну фігню ковиряти з неробочих деталей і топити її запальничкою для каміну. Добре вона в мене електронна, на батарейці і я забуваю її з кармана витягувати. Не роби так більше, добре?

— Постараюсь, — пообіцяв Крістоф і відкинувся на спинку крісла, заплющивши очі.

Даремно, як виявилося, бо дрімота наче цього й чекала, він одразу почав провалюватись в сон. А назустріч із того сну йшла дівчина в зелених (тридцять три непечатних слова) штанах, котрі якась падлюка пошила якось так, що вони, насправді нічого не обліплюючи, так все підкреслювали, що простору для фантазії не залишалося. Смерть чоловічому роду, а не штани, особливо на таких ногах і, чого вже там, таких сідницях.

— Ей, ти спиш? — штовхнув в плече Денис. — В тебе робота.

— Ні, — мотнув головою Крістоф і признав: — Вона наді мною знущається.

— Хто?

— Білявка, котру я катав. А іще вона, здається, якийсь детектив. Я в неї вище ліктя щось вшите під шкіру намацав. Якраз в тому місці, де по стандартах вшивають, щоб не заважало і було непомітне. Так що, професіонал.

— Дівчина, чи майстер по чіпуванню? — зацікавився Ден.

— Обоє. І то не чіп, форма не така, можеш мені повірити. Більше схоже на капсулу з адреналіном, чи якимось нейтралізатором для цілого набора речовин, котрими можуть випадково, чи не дуже пригостити в подібних місцях.

— О-хох.

— От тобі й «о-хох».

— І що будеш робити?

— Імпровізувати, а що іще? А потім запрошу її на побачення.

— Ото вона здивується.

— Чому? Я їй теж подобаюсь, але в неї теж важливі справи.

— Ви дуже один одній пасуєте, — з глузуванням сказав Ден.

— Та йди ти. — ліниво відмахнувся Крістоф. І несподівано для самого себе признався. — Мені хочеться притиснути її до стіни і добряче розпитати. Але тоді і вона мною зацікавиться. А там хто знає, раптом вона має комусь звітувати? А тут я такий гарний і незрозумілий.

— Твої інтриги тебе до добра не доведуть, — філософськи сказав Ден. — Ти все і завжди ускладнюєш.

— Не все і не завжди.

— Ну, може бути, — засумнівався рудий. — Та й доходиш ти до мети якось, хоча не мав би з твоїми дивними планами.

— Нормальні в мене плани.

— Думаєш я в це повірю після того, як ти текою гранату відбивав?

— Далась вам всім та граната, — сумно сказав Кріс, бо всі її згадують, навіть майор Піддубний, хоча він і похвалив за здатність орієнтуватися в ситуації. — Я її роздивився і іншого вибору не було. Це навіть комісія признала.

— Угу. Комісії у вас там теж не того, відбиті на всю голову, — пробурчав Ден. — І цим людям зброю довіряють.

— А, — відмахнувся Крістоф і рішуче допив каву. — Можливо то моя параноя.

І покрутив браслет на зап’ястку. Звичайний на вигляд, срібна, вичорнена полоса з узором з прямокутників різної величини, не дуже широка полоса, з впаяним посередині квадратом, чорним, схожим на шматок смоли. На вигляд браслет був з тих, котрими з задоволенням замінювали стандартні оптимізатори і зшивачі. Ті коробочки, призначення котрих захистити особисте від кібер-злодіїв, то забуваєш десь, то губиш, то їх банально крадуть і зламують тобі всю систему, поки розпушуєш хвоста перед дівчиною в короткій сріблястій сукні десь в клубі. Не через мережу зламують, а через цей клятий фізичний ключ, до котрого лише взявши його в руки можна добратися. Розумні ще й, зламавши, одразу туди не лізуть, зшивача повертають, а нещасний любитель дівчат в коротких сукнях потім з подивом дізнається, що й на роботі потихеньку крав, і кредит під власну справу взяв, і машину, про котру навіть мріяти не смів, взяв і купив. Браслет краще. Запаяв собі на руці і тільки відрізавши руку його забрати зможуть.

Але Ден знав, що то за браслет насправді. І що Крістоф починає за нього хапатися, коли в нього передчуття.