5 (2)

Крістоф

І ось не вір після цього в долю.

Поки Крістоф, як придурок лазив по горах, зображаючи бажання служити і невідомо в якому напрямі розвиватися, Ден прослідив малолітнього бовдура в вірті і в реалі. Того бовдура, котрий зник. І не міг не зникнути при такому способі життя, бо ліз у всі підозрілі дірки, та ще й шурував там палицею.

Так, прослідив Ден цього придурка з шилом в дупі. І в кого такий? Точно не в Віолку, вона найобережніша з усієї сім’ї і в ту дурню влізла через безвихідь. Моральний виродок і козел на той момент зовсім спився і фактично саме в п’ятнадцятирічної дівчинки було четверо хлопців на руках. Ага, вся лінійка, від восьми до чотирнадцяти. Саме той вік, коли без нагляду можна залишати і вірити, що не утнуть дурню. Ага-ага.

Ян мабуть саме тоді почав додавати собі радості в життя тією гидотою, через котру досі переповзає з одного реабілітаційного центру в інший. Скільки в нього вже тих клінічних смертей було і як скоро він підпише контракт на післясмертя? А може й уже підписав. А здавався найрозумнішим з них. Цілеспрямованим. І з такою радістю всіх покинув отримавши можливість вчитися.

Сам Кріс вліз в продаж іще більшої гидоти і величезна подяка офіцеру Анатолію Бондару за те, що спіймав, не пожалів і відправив весело проводити час за високим парканом в компанії таких же придурків. Добре там мізки вправили. А дивлячись на старшеньких, котрі там опинялися не вперше, Крістоф зрозумів, що його плани заробити і відчалити займатися чимось цікавішим накриються мідним тазом. Бо ні в кого те насправді не виходить чомусь. І він зовсім не особливий зі своїми планами.

Дена вперше зі школи вигнали, за його геніальність, як він потім доводив. Подумаєш, вся шкільна мережа здохла і не відродилася. Зате як гарно вийшло.

А найменшенький Олав (Олег насправді) почав проявляти свою винахідливу мстивість. До того здавався милою дитиною, а потім «раз!», мов рубильник повернули. І Крістоф не був впевнений, що хоче знати, що в ньому того монстра розбудило. Хоча здогадки були. Олег був найсимпатичнішим хлопчиком з їх сім’ї і занадто добрим, занадто наївним для місця, де ріс. Він, до того як рубильник пермкнуло, навряд би зміг штрикнути живу людину іржавим цвяхом, навіть захищаючись.

— Це я ніколи людей не любив, — пробурмотів Крістоф.

— Що? — сіпнулася білявка.

— Поки нічого, — посміхнувся їй Крістоф. — Треба чекати поки ці придурки пройдуть, бо образяться, собачим лайном в наш транспорт кидатись будуть. Спеціально збирають для таких випадків.

— Весело, — оцінила дівчина і стала далі дивитися в вікно, за котрим чоловіки в зелених спідницях босоніж йшли по дорозі, щось загадкове наспівуючи.

Крістоф видихнув і потеребив сережку. Усміхнений срібний череп, начинений віртуальним гримом, що для цієї частини міста нормально. Більше дивує, коли обличчя не поправляють на свій розсуд. Це можуть собі дозволити справжні красені і красуні, і тільки тоді, коли проблем не буде, якщо впізнає хтось. Білявка це дозволити собі могла. Вона була красуня, з тих, котрих, що не роби, все одно запідозрять в дуже хорошому вірт-гримі, котрий вичленити з навколишнього «шуму» майже неможливо, якщо ти не спеціаліст з обладнанням. Так що, так, могла. Хоча, як не дивно, впізнав її Крістоф зі спини, завдяки ході. Засіло ж це видіння в голові. А загримувалася вона за допомогою косметики, намалювала на обличчі щось цукрово-лялькове з величезними очима, вії наклеїла, все як належить. Та ще й дивитися вміла з наївністю дівчинки-підлітка, котрій дорослий дядько пропонує поїхати до нього додому, подивитися на щось цікавеньке. Не бачив би її в аеропорту, навіть повірив би, що нарешті зустрів ту саму білявку з анекдотів.

— Доля, — одними губами видихнув він.

До цих екскурсоводів він найнявся за чотири дні до білявки, ледь встиг з гори спуститися. Сліди малолітнього придурка з шилом в дупі обривалися саме на їх екскурсійній лінії. Ось був хлопчик, а потім «раз!» і тільки електронний слід розмазаний ледь не на все місто залишився.

І цьому дитинчу було в кого вдатися, бідна Віолка, мало їй було придурків-братів, морального виродка батька і матері, котра чи померла, чи втекла, хто ж тепер розбере?

З іншого боку, справа мабуть саме в зниклій матері. Дуже впевнено той козел кричав, що ніякі вони йому не діти. Та й не дуже вони зовні схожі один на одного. Скоріше зовсім не схожі.

А з третього боку, все іще дивніше насправді. Статистика вперто доводить, що не бувають всі діти в одній сім’ї однаково розумні. А вони є, хоч і кожен по своєму. І ось це клаповухе дитинча теж є. Хоч бери і вір в спадкову мутацію. Незрозуміло тільки, як мати зв’язалась з козлом, якщо теж була розумна?

Крістоф похитав головою, проганяючи дивні думки. Он у майора Піддубного таких розумних багато і всі в якусь дурню влізли, а тепер мають честь лазити по багнюці і морозити дупи в горах. А особливим Крістоф себе вже в дванадцять років відчув, ледь виліз з тієї пастки і то з допомогою злого, як чорт поліцейського. І допомогло би високе ай-кью, не злови того малого ідіота офіцер Бондар?

— Самовпевненість, — прошепотів Крістоф.

Білявка знову озирнулася, мазнула поглядом по його обличчю, посміхнулася чомусь. Це ж треба. Красунь він не бачив, чи що? І справ купа. Та й дивна вона якась.

Та й яка нормальна дівчина оцінить, якщо ледь знайомий чоловік полізе її мацати, на коліна садити? Навіть будь він зі своїм справжнім обличчям, не оцінила б. Цікаво, що її сюди занесло? Це Ольга дурепа, та й відділ кадрів екскурсоводів недалеко пішов. А Крістоф ясно бачив, не з цих небес пташка залетіла, її небеса знаходяться значно вище. Соціолог щось вивчає? Психолог? На другий диплом збирає фактуру? Чи просто екстриму захотілося, такого хитровикрученого? Чи як в якомусь дурному фільмі заклалася, що буде працювати тут місяць, неясно уявляючи куди взагалі лізе? Та іще загадка. Але хоч дивитися приємно.