3 (2)

Крістоф

— Я тебе приб’ю і закопаю! Прямо на тій клятій горі і закопаю! Ти що виробляєш, вилупок?!

— Що?

— Та я тебе…

— Пане командир, при всій моїй повазі, але в будь-якому разі все б закінчилося саме цим. Тільки я б іще й на літак запізнився. Навіть якби вони відпустили мене в туалет, навіть зі свідком, потім би не повірили, придумали, як я зміг стаканчик підмінити, та мало що. Я просто пропустив всю ту кляту нудну прилюдію і відразу приступив до головного дійства.

— Ідіот!  Тобі вже майже тридцять років, як можна залишатися таким?! І в цього ненормального ай-кью майже як у генія. Куди світ котиться? Не запізнюйся, бо я тебе точно прикопаю там!

— Да, сер!

— Ненавиджу цивільних, котрі кривими шляхами пролазять в армію!

— Да, сер!

— Заткнися! Чекаємо!

— Да, сер!

Крістоф посміхнувся, відкинувся на спинку крісла і став спостерігати за життям в спільному залі. Звичайне таке життя, в котре сумнівні зірки з сумнівними піснями і гімняним характером аж ніяк не вписуються. Зірки сидять собі тихо в окремій кімнаті і час від часу вислуховують нецензурну лайку від креативних менеджерів, стилістів, творців образу і як вишенька на торті — від майора Піддубного, насправді єдиного, в кого дійсно є привід пред’являти претензії.

За склом пройшла заклопотана білявка. В вузьких штанах, спортивній куртці і кросівках. Але те, як вона йшла. Рвучко і одночасно дуже плавно, не всяка модель так ходити вміє. Кріс провів її поглядом і видихнув. В найближчу неділю йому дівчата не світять, ні в якій якості. І він сам на ось це усе погодився. Дурень.

Ще й черговий штраф за порушення суспільного порядку знову вкатають. І ті дурнуваті можуть спробувати подавати в суд за образу дією, але тут їм обломиться, самі кричали, що хочуть аналізів, може він настільки тупий, що не подумав про можливість кудись відійти і десь сховатися.

Білявка пройшла в інший бік, сердито розмахуючи пластиковим прописним. Теж мабуть кудись запізнюється і намагається отримати офіційне повідомлення про запізнення рейсу, щоб начальство ні за що не лаялось. Причому, обов’язково на фізичному носії, бо так веселіше і є що на пам’ять залишити. Захотілося побігти слідом знайомитись, надто вже привертає увагу краля.

Крістоф потеребив сережку і майже встав, але тут тренькнув тривожник.

— Що ще? — здивувався він. — Гора на якій мене обіцяли прикопати розвалилася на частини і з ущелини полізли демони?

І ні, ніякого передчуття в нього не було. Тривожник часто тренькав. Іноді тому, що майор йшов по коридору, а Крістоф повинен був спати, а не писати світові черговий вірш. Але на цей раз сповіщення прийшло від Дениса. Всього лише скрін оголошення.

Пропала дитина! Антон Яковенко, 15 років, зріст… колір очей… волосся… був одягнений… Пішов в школу і не повернувся. І фото клаповухого хлопчика. Темно-русявого, з сірими очима, зовсім не схожого на матір.

Крістоф подумав і сказав світові все, що про нього думає.

Тривожник знову тренькнув, продемонструвавши одне слово на весь екран.

Шукаємо.

Крістоф дістав лінк, врубав на повну захист від прослуховування, ще раз вилаявся і подзвонив Денису.

— Шукаємо! — рявкнув той, не слухаючи що питають. — Не заважай! Лети на свій збір! Щось стане відомо, напишу! Сигнал не пропав, просто його щось глушить і розмазує на половину міста, так що живий цей малолітній недохакер. Знайдемо. Якщо без тебе не обійтись, позвемо. Написав, бо ти б все одно дізнався і наробив дурниць. Відбій!

Білявка пройшла втрете, роззирнулася, а потім всілася в крісло навпроти його вікна. Ще й так гарно сіла, наче дражнилася.

Або то клята доля дражнилася.

— Та щоб вас усіх, у всі місця і у всіх позах! — зло прошепотів Крістоф.

Ну от почне він бігати по місту як та курка з відрубаною головою і чим це допоможе? Краще вже збір і офіційний посил від майора, якщо Денис щось знайде. Майор то пошле, облає, згадає цивільних придурків, котрі лізуть самі не знають куди, а потім не можуть там трохи побути. Але й допоможе. Так що заспокоїтися, змиритися і чекати.

І он на білявку можна подивитися, все одно вона не бачить, що на неї дивляться. Куртку розстібнула, розвернула перед собою сріблястий екран і за чимось спостерігає. Ще й вперед так нахилилася, а горловина в футболки широка і видно її вміст досить добре.

— Збоченець ти, Кріс, а тобі майже тридцять років, — пробурчав.

Але дивитись не перестав. Гарне таке видовище, заспокійливе.