Останній крок

  Ранок у Нюрні видався похмурий. Небо насупилось і незабаром розплакалось дощем. Емілія довго не могла заснути. Вона потупилась у стіну й згадувала щасливі дні, проведені з друзями. Проведені з Лероєм.

  У пам'яті весь час спалахували його очі, у вухах лунав його голос…Прокинувшись вранці, дівчина відчула холод, яким тягнуло від вікна. Скоро приїде Мілтер і забере її. Тоді життя зруйнується остаточно. Без батька, без друзів і без Лероя воно вже ніколи не стане колишнім…

  Враз крізь вікно почувся приглушений вигук охоронця: «Відчиніть ворота»! Емілія завмерла.

  Флоренс вийшов на подвір'я, на ходу одягаючи розшитий котт. Екіпаж Мілтера заїхав на територію маєтку. Кучер зіскочив із козлів і відчинив дверцята карети. Мілтер незграбно висрибнув звідти, надягнувши крислатий капелюх, що захищав від дощу, й широкими кроками став наближатися до товариша.

- Вінсенте! Все пройшло успішно? - з ходу спитав він. 

- Так, хоча без прикрощів не обійшлось, - кивнув Флоренс. – Сабринайт знищено, Арістотеля вбито. Але ми недооцінили хлопчиська.

- Якого ще хлопчиська? – здивувався Мілтер.

- Сина Лортесів. Його батько так само плутався в мене під ногами. Виявилось, що він володіє тією ж силою, що й Арістотель.

- Що це означає? - напружився Мілтер. - Нам варто його боятися?

- Ні, у жодному разі, - зверхньо хмикнув Флоренс. – Темрява вільна, і ніщо не здатне її знищити. Навіть ця сила. Однак я не сумніваюсь, що шмаркач не полишить спроб нам завадити. Про всяк випадок потрібно перестрахуватися.

  Мілтер схрестив руки й зосереджено спитав:

- Коли буде поділено світ?

- Завтра. Сьогодні в нас інші клопоти. Поспішати нікуди. До того ж, сутичка в Сабринайті трохи виснажила Темряву.

- Добре, давай швидше заберемо Емілію й поїдемо до мого маєтку.

- До речі, про Емілію, - Флоренс перейшов на шепіт. – Я сказав їй, що всі, хто перебував у Сабринайті, мертві. Тому підтримай, будь ласка, цю легенду.

  Вони ввійшли до вітальні, і Флоренс наказав служниці покликати племінницю. Емілія не змусила довго на себе чекати. Помітивши її, Мілтер і Флоренс витріщили очі. Вона була вдягнена в закриту чорну сукню, а її обличчя закривала чорна вуаль.

- Еміліє, це що за вигляд? – обурився Флоренс.

  Дівчина мовчала.

- Я розумію Вас, моя люба, - більш м'яко мовив Мілтер. – Ваші друзі й Ваш тато…

  Він хотів поцілувати їй руку, але вона відсахнулась.

- Мій дядя – вбивця! – прошипіла Емілія.

   Мілтер зробив вигляд, наче не почув цього.

- Еміліє, але життя на цьому не закінчується. Скоро у тебе почнеться нове життя. Я зроблю все, щоб ти була щаслива. Минуле варто забути. Разом із тими, хто в ньому лишився.

  Він зробив спробу взяти її за руку, але вона дала йому ляпаса. Мілтер схопився за щоку й пробубонів:

- Що ж, відповідь цілком вичерпна.

- Еміліє, твої вибрики починають мені набридати! – насупився Флоренс. – Ми негайно їдемо до маєтку пана Мілтера, де ви відразу ж одружитесь! Темрява поїде з нами.

- Нащо? – здивувався Мілтер. Від згадки про істоту він трохи зблід.

- Не забувай, що нам треба перестрахуватись, - прошепотів Флоренс.

***

  Лерой і Ада їхали верхи всю ніч. Шлях, який показав їм пан Платон, проходив не через Ілію, а через незаселені території, де панував більш простий ландшафт. Було темно, тому рухались вони повільно, намагаючись не збитися з маршруту. Лерой хотів освітити дорогу Перснями, але Ада зауважила, що так вони привертатимуть зайву увагу.

  Їхали довго, і вже на світанні Ада запропонувала перепочити. Хоч Лерой і не бажав зупинятися, однак кінь видимо змучився, та й подруга ледь не вивалювалась із сідла. Вони загальмували на окраїні лісу. Доки кінь щипав траву, котру вкрила ранкова роса, друзі опустились на землю. Невдовзі став моросити дощ. Ада зірвала два широких лопуха. Одним прикрила собі голову, а інший простягнула Лерою. 

  Хлопець розгорнув карту й став уважно її вивчати. Від зосередження в нього між бровами з'явилась зморшка.

- Де ми зараз? – поцікавилась Ада.

- Якщо я не помиляюсь, до володінь Мілтера їхати ще кілька годин, - дратівливо мовив Лерой і ледь не зіжмакав папір.

- Заспокойся, - сказала дівчина. - Якби ми йшли старим шляхом, то це зайняло б іще більше часу. 

- Ми занадто повільні! Час іде. А якщо ми запізнимось?

  Ада опустила очі. Вони не могли знати точно, де перебуває Емілія і що з нею. Вони діяли наосліп, тому імовірність така дійсно існувала.

- Лерою, все буде добре, - сказала дівчина й поклала руку йому на плече. – Я тобі обіцяю.

- Сподіваюсь на це… - зітхнув юнак. – Адо, дякую тобі за все. Ти – справжній друг.

- Не варто дякувати, - захитала головою вона. – І зневірюватись не можна! Ми відпочинемо й продовжимо шлях. Ми встигнемо. Все буде добре.

- Як думаєш, де зараз Темрява? - Лерой вирішив змінити тему.

- Вона вже не розділена на шматки, - нагадала Ада. - Вона тепер суцільна, тому знаходитись може в якомусь одному місці. І точно не тут.

  Варто було їм згадати про Темряву, як позаду, в кущах, щось зашаруділо. Ада злякано озирнулась, а Лерой швидко дістав Перстень, котрий вже за мить перетворився на меч. Вони підкралися до хащів, і хлопець направив туди клинок. Але тієї ж миті звідти вистрибнула білка і, злякано зиркнувши на них, забігла на дерево.

  Ада з Лероєм полегшено видихнули. Однак цієї миті в них за спиною голосно заіржав кінь. Вони озирнулись і з жахом помітили, що верхи на тварину застрибує чоловік у чорному плащі. 

- Стій! Стій! - щодуху закричав Лерой і кинувся за ним, однак підсковзнувся у калюжі й гепнувся в мокру траву.

  Злочинець озирнувся на них, смикнув віжки, й кінь кинувся навтьоки. Ада вражено зойкнула. У цьому чоловікові вона впізнала ватажка капюшонників.

***

  Камальт розплющив очі. Перед ним усе розпливалося, його оточувало багато людей, що лежали на підлозі, загорнуті в брудні ковдри. А поруч, схиливши голову, дрімала Редеора. Хлопець хотів піднятись, однак його тіло пронизав нестерпний біль.