Атака

Лерой із друзями швидко дісталися до меж Ілії; їхали, мов у воду опущені. Їх не радував ні солоний бриз, ні шум морських хвиль, ні крики чайок. Все навколо посіріло, втратило будь-які кольори, і навіть Філософ, котрий у кожній життєвій ситуації бачив щось повчальне, насупив брови й мовчки керував конем. 

  Краліс опустився на спину Лероя і вже почав дрімати, та раптом помітив над морем щось чорне.

- Туман! Чорний туман! - закричав хлопчик. 

  Друзі зупинили коней і рвучко озирнулись. Над морем нависав смоляно-чорний капелюх. 

- Темрява! - злякано вигукнула Редеора.

  Тієї ж миті з міста долинули крики і звуки руйнації.

  Лерой схопив коня за віжки й розвернувся.

- Ми повинні повернутися! - гукнув він друзям. - Тільки ми знаємо, як протистояти цій нечесті.

  Всі разом вони понеслися назад до міста.

***

  Емілія з підсвічником у руці поспіхом збігла сходами. Перелякані служниці сховалися під столом.

  Велике вікно у вітальні розлетілось на друзки, й до будинку знову ввірвалась Темрява. Служниці заверещали й притислися одна до одної, істота з диким шипінням полетіла на них. Емілія відігнала її полум'ям, а жінки з вереском перекинули стіл і сховались за нього, як за барикаду. 

- Вилазьте звідти! - закричала дівчина. - Знайдіть смолоскипи й роздайте всім мешканцям маєтку! 

- Пані, це що кінець світу? - жахнулась служниця. 

  Слідком за Емілією, спіткаючись і хапаючись за поручні, спустився пан де-Неріз.

- Еміліє, що це таке? Звідки ти знаєш, що воно боїться вогню?

- Я потім усе поясню, тату! - відповіла вона, відчиняючи двері.

  Там панувало справжнє жахіття. Над містом навис капелюх чорного туману, сонце згасло в напівтемряві, а люди в паніці та з вересками розбігались вулицями. Зчинилась давка. Міщани падали один одному під ноги, Темрява випускала пазурі й кидалась на них. Обабіч дороги вже лежало декілька бездиханних тіл. 

  Важко переводячи подих, Емілія закричала:

- Потрібен вогонь!!! Шукайте вогонь!!!

  Однак у тому хаосі ніхто її не чув. Люди величезними потоками вривались до будинків, вибивали двері, аби тільки де-небудь сховатися. 

- Еміліє, повернись до будинку! - закричав пан де-Неріз, схопивши її за руку й затягнувши назад. - Це небезпечно! 

- Тату, треба рятувати людей! - заперечила вона. - Вони уявлення не мають, що зараз відбувається!

  Цієї миті до неї підбігли служниці з охапками смолоскипів.

- Це все, що ми знайшли у підвалі, - мовили вони.

- Чудово! Запалюйте їх! - наказала дівчина.

  Стиснувши палаючий факел, вона виібгла на вулицю. Над купкою переляканих міщан нависла пазуриста клешня. Дівчина кинулась до них і полоснула Темряву вогнем. Вона відсахнулась, однак позаду почувся відчайдушний крик. Емілія озирнулась і побачила жінку, що нерухомо впала на землю. 

  Інші частини Темряви розбивали вікна й влітали до будинків, звідки доносились злякані крики мешканців. 

- Їх занадто багато! - закричала Емілія до батька. - Допомагайте!

  Пан де-Неріз боязко вийшов із маєтку, прикриваючись смолоскипом. Слідом за ним спустились служниці. Темрява відразу кинулась на них, однак чоловік замахнувся факелом, і вона відсахнулась. Хоч як вони намагались відігнати істот і заспокоїти людей, механізм уже був запущений. Лавини міщан снували вулицями, бігли, кричали, затоптували один одного.

  Раптом десь згори почувся феноменально гучний голос:

- Зупиніться й послухайте!!!

  Штовхаючись і спіткаючись, люди попіднімали голови. На даху маєтку де-Нерізів стояв молодий чоловік. 

- Ігнатіус? - вразилась Емілія. 

- Хто це? Звідки ти його знаєш? - витріщив очі пан де-Неріз.

- Мешканці міста Ілія! - владно вигукнув Ігнатіус. - Від атак Темряви пало вже декілька міст! Але у вас є шанс врятувати свої життя! Настає епоха Темряви, і ви повинні підкоритися їй! Вам усе одно не врятуватись! 

  Цієї миті вдалині почувся стукіт кінських копит. До місця стовпотворіння прибув загін озброєних арбалетчиків. Вони прицілились і стали стріляти в Ігнатіуса, однак тієї ж миті перед ним виросла стіна з Темряви. Снаряди відрикошетились. 

- Не варто так вороже до мене ставитись! - вигукнув Ігнатіус. - Я повторюю: підкоріться Темряві й будете жити далі! 

  Емілія піднялась на сходи свого дому й щодуху закричала:

- Люди, не слухайте його! Якщо світом заволодіє Темрява, не виживе ніхто!!! Шукайте вогонь і відганяйте її від себе!!!

- Ох, кого я бачу? - вразився Ігнатіус й пошепки додав: - Наша дорогоцінна провідниця. 

  Міщани застигли в ступорі. Вони не розуміли, про що кричали їм Ігнатіус і Емілія. Над їхніми головами туди-сюди снували чорні істоти, сонце згасло в чорному тумані. В Ігнатіуса знову полетів град снарядів із арбалетів. Натовп кинувся навтьоки, Темрява знову налетіла на людей.

  Цієї миті за рогом почувся тупіт кінських копит. Крізь туман спалахнуло яскраве біле сяйво.

- Лерой! - радісно вигукнула Емілія й жбурнула факел у Темряву, що мелькнула в неї над головою. 

  Люди кудись бігли, штовхались, падали.

  Хтось штовхнув пана де-Неріза, й він ледь не розпластався під ногами спантеличеної юрби. Емілія схопила його за руку й стала відтягувати до сходів. Чоловік примружив очі й розрізнив крізь туман кількох вершників, в одного з яких в руці сяяв дивовижний меч. А потім перед очима в нього все перевернулося. 

- Тату! - закричала Емілія, схопивши непритомного батька під руки, а потім гукнула служницям: - Відтягніть його до маєтку! І нехай поруч буде вогонь.

  Коли батька затягнули всередину, Емілія опинилась сама посеред натовпу. Люди запалювали все, що траплялось під руку й жбурляли в Темряву. Арбалетчики теж стали шмаляти вогнем у стіну, що закривала Ігнатіуса. 

  Однак істот було занадто багато, і люди не встигали від них відбиватись. Тепер Темрява нападала не суцільною, а розділеною на сотні собі подібних. Емілія кинулась назустріч вершникам, але позаду неї пролунав крик, і вже за мить на неї впало чиєсь бездиханне тіло. Дівчина злякано зойкнула і звалилась на землю. А люди все бігли й бігли, падали й падали, вражені чорними пазурями.