Суперниці

Лерой прокинувся дуже пізно, підвівся на лікті й солодко потягнувся. У пам'яті стали зринати епізоди вчорашнього вечора. Невже він дійсно зізнався Емілії в коханні? Чи, може, то був просто сон? Ні, це сталося на яву, і вона відповіла йому взаємністю! 

  Того вечора вони з Емілією так і не повернулись до маєтку бурмістра. Загорнувшись у плащі, вони, щасливі й схвильовані, рушили гуляти містом. Лерой розповів дівчині про сузір'я Великого Воза й про зірку, що колись повинна звідти впасти. Вони говорили, сміялися, розглядали небо... Тоді навіть час для них зупинився. Не існувало нічого, окрім них двох. 

  Свято завершилось аж після опівночі. До маєтку стали з'їжджатися екіпажі й забирати веселих, іноді навіть занадто веселих гостей. Бурмістр, вдосталь натанцювавшись із Анною, наліг на міцні напої. У результаті йому стало так добре, що він навіть не зміг попрощатися з гостями чи провести їх до дверей.

  - Ви можете переночувати у нашому театральному шатрі, - запропонувала Анна друзям, коли вони виходили з маєтку. 

- Що Ви! - захитала головою Ада. - А де спатимете Ви?

- Справа в тому, що вся наша трупа мешкає в цьому місті, а шатром ми користуємось тільки тоді, коли їздимо до інших поселень. 

  Оскільки ночувати справді було ніде, друзі погодились скористатися гостинністю акторів. Шатро було велике, тому місця вистачило всім. Лерой із Емілією повернулись аж під ранок, обережно закралися до шатра, щоб нікого не розбудити, й полягали спати. 

  Тепер Лерой сидів у своїй постілі, підперши рукою підборіддя, й з посмішкою згадував події вчорашнього вечора. Камальт і Аслан сопіли поруч із ним, а дівчата спали в іншій частині шатра, за перегородкою. 

  Вийшовши надвір, Лерой потягнувся й відчув, що його обличчя ні з того ні з сього розтягується в посмішці. Мабуть, справа була в метеликах, котрі зчинили в нього в животі справдній шабаш. Місто вже прокинулось, хоча людей було не так багато, як вчора. Юнак стояв біля шатра, спостерігав за перехожими, а потім торкнувся до своїх губ. На них все ще пашіло відчуття вчорашнього поцілунку. 

  Його думки понеслися в таку далечинь, що він навіть не помітив Філософа, який стояв у нього за спиною.

- Сонце майже в зеніті, а ви й досі спите, - суворо мовив чоловік. - Нам час вирушати. 

- Взагалі-то Ви самі сказали, що нам не завадить трохи розважитись, - з посмішкою зауважив Лерой.

- Бачу, це вам вдалося на славу, - і Філософ зміряв Лероя загадковим поглядом.

  Юнак відчув, що червоніє, але на допомогу йому прийшов сонний голос Камальта, котрий визирнув із шатра.

- Доброго ранку! - озвався він.

- Ранку? - пхикнув Філософ. - Сонце вже давно піднялося. Добре ж ви вчора відпочили!  

  Коли всі прокинулись і переодягнулись у свій старий одяг, до шатра зазирнула Анна. Лерой дуже зрадів, повернувшись до своєї просторої сорочки, яка ніде йому не тиснула. 

-  Що ж, прийшов час прощатися, - промовила Анна, коли друзі вийшли на площу. 

- Можливо, ми ще зустрінемось, - підбадьорливо посміхнулась Емілія. 

- Якщо це станеться, я буду дуже рада, - кивнула артистка. 

  Поруч із нею стояв Аслан. Змірявши друзів сумним поглядом, він сказав:

- Я вдячний вам за те, що ви врятували мені життя. Шкода, що наші шляхи розходяться. Я навіть встиг до вас звикнути.

- Ти все-таки вирішив залишитись? - спитала Ада.

- Так, домівки у мене більше немає, тому почну тут нове життя.

- Прощавай, Аслане, - мовив Лерой і потиснув йому руку. - Ти нам теж дуже допоміг! Я впевнений, що в тебе все буде добре.

   Розставатися з людьми, котрі встигли стати друзями, було важко, однак мандрівникам треба було йти далі. Діставши з кишені скриньку, Лерой поглянув на дно і розчаровано промовив:

- Іти ще дуже довго. Гадаю, шлях займе в нас три дні пішки. 

- Нам зустрінуться ще якісь поселення? - поцікавилась Редеора. 

- Схоже, що ні. Далі дорога йде без жодних позначок. І вона дуже довга. Аж у самому кінці, перед Сабринайтом, є місто під назвою Ілія. 

- Ілія? - перепитала Емілія. - Це мій дім! Я там народилася!

- Значить, Сабринайт знаходиться поруч із твоїм містом? - здивувався Камальт.

- Послухайте, якщо на нашому шляху не зустрінеться поселень, нам буде складно йти отак три дні, - зауважила Ада.

- Я, до речі, прихопив з учорашнього бенкету кілька делікатесів, - хихикнув Камальт, показавши друзям повну торбу наїдків. 

- Ти що їх вкрав? - вразилась Редеора.

- Взагалі-то їх готували для нас. Як різниця, де ми їх з'їмо? - пхикнув хлопець. 

- Друзі мої, попрошу вас зосередитись, - нагадав Філософ. - Перед нами стоїть проблема, котру треба вирішити якомога швидше. 

- У мене є одна ідея, хоча вам вона може не сподобатись, - несміливо мовила Емілія. - В Ілії ми зможемо зупинитись у мене вдома. Там можна буде й поїсти, і відпочити. Камальт дістав нам їжу, котрої має вистачити більше ніж на добу. На шляху ми не зустрінемо нічого, крім лісів та полів, тому гроші нам не знадобляться.

- На що це ти натякаєш? - насупилась Ада.

- Доки ми ще в місті, ми могли б купити коней. Верхи ми дістанемося до Ілії значно швидше. 

- А й справді, - замислився Камальт. - З кіньми стане легше. 

- Але ж грошей лишилося зовсім мало, - зауважив Лерой. - Якщо на одну тварину посадити дві людини, не враховуючи Краліса, то нам треба три коня.

- У мене теж є гроші, - нагадав Філософ і дістав із кишені торбинку з монетами. - Має вистачити. 

  Друзі запитували в перехожих, де можна купити коней, але ніхто не міг дати точної відповіді. Врешті-решт їм зустрівся міщанин, котрий направив їх до великої будівлі з дерев'яними воротами. Друзі здогадались, що там знаходяться стайні. Назустріч їм вийшов чоловік - продавець коней. Коли Лерой озвучив бажання купити в нього трьох жеребців, той засміявся, не розуміючи, звідки в таких обірванців гроші. Однак, коли Філософ і Емілія показали їм всі їхні кіхлі, продавець повернув серйозний вираз обличчя.