Руйнівниця

- І що ми тепер будемо робити? - розвів руками Камальт. - Не кинемо ж ми його напризволяще. 

  Мова йшла про Аслана - хлопця, що зміг вижити після нападу Темряви. Його крики й схлипування ще довго лунали з-за кущів, та з часом стали затихати. Зате Краліс старанно повторював за Філософом літери алфавіту. 

- Безсумнівно, ми повинні взяти його з собою, - мовила Емілія. 

- Якщо він захоче, - зауважила Ада. - Ти сама бачиш, у якому він стані.

- І що нам тепер усіх брати з собою до Сабринайту? - насупився Лерой.

- Тобі його зовсім не шкода? - вразилась Емілія.

- Він нічого не знає про нас і нашу місію, - сказав Камальт. - Якщо він захоче, ми зможемо відвести його до наступного поселення. 

- Гаразд, - кивнув Лерой. - Він трохи отямиться й сам зможе дати собі раду. Адо, сходи глянь, як він, бо щось дуже тихо стало.

  Дівчина підвелася з землі, обійшла зарості й розгублено повідомила:

- Його тут немає.

- Як немає? - здивувалась Емілія.

- Бідолашний пішов шукати свою наречену, - сумно зітхнув Камальт. - Гадаю, наша допомога дійсно йому не потрібна...

  ***

   У замку Флоренса тим часом було неспокійно. Через зникнення Емілії пан Флоренс і його гість стали такими дратівливими, що слуги боялися заходити до їхніх покоїв. Вартові по кілька разів на день звітували їм про результати пошуків і щоразу злили їх цими звітами. 

  Тепер Флоренс і Мілтер сиділи біля каміну з келихами вина й нетерпляче на когось чекали. На них обох не було лиця. 

- Ти впевнений, що твоя людина тебе не зрадить? - спитав Мілтер. 

- Нехай тільки спробує! - насупився Флоренс. - Він знає, що я зроблю з ним, якщо він мені збреше. 

  Цієї миті двері відчинились, і до зали в напівпоклоні ввійшов циганський барон.

- Пробачте, пане! - мовив він з порогу й схилився перед чоловіком. - Я не зміг добути те, що Ви просили...

- Як це не зміг?! - розгнівався Флоренс і підвівся з крісла. - Провідниця померла, Перстень Світла лишився без нагляду! Що могло тобі завадити?! 

- Ми допустилися помилки, пане, - зітхнув барон. - У тієї жінки є племінник. Перстень відійшов йому в спадок. Я доручив це завдання своїй рабині, однак вона зрадила мене! 

- Хочеш сказати, Перстень в руках якогось шмаркача? - розлютився Флоренс. - Я передав тобі частину своєї Темряви, і навіть так ти не зміг з ним впоратись?

- Пане, я зробив усе, що міг! Темрява вислідкувала мою рабиню, а разом із нею - і того хлопчиська. Мені майже вдалося заволодіти Перснем, однак...завадила Ваша племінниця.

  Почувши це, Флоренс витріщив очі й, похитнувшись, гупнувся назад до крісла. 

- Емілія? - вразився Мілтер, і його обличчя зблідло. - Ти бачив її? 

- Всього кілька секунд, - зізнався барон. - Вона стукнула мене по голові - і я втратив зв'язок із Темрявою. 

- Нікчема! - заволав Флоренс, жбурнувши скляний келих на підлогу. Той розлетівся на дрібні шматки, й барон примружився, аби уламок не потрапив йому в око. - Негайно віддай мені медальйон! Ти не маєш права котролювати Темряву! 

  Барон опустив очі, зняв із шиї прикрасу й смиренно простягнув Флоренсу.

- Ти більше не провідник! - прошипів пан. - Вертайся до своїх смердючих циган. Ти не отримаєш від мене ні кіхля! 

- Пане, я міг би згодитися Вам у якійсь іншій справі... - з надією запропонував той. 

- Ні! Я більше не стану так ризикувати через твою дурну голову.

- Зачекайте, - втрутився Мілтер. - Що там робила Емілія? Вона була з тим хлопчиськом? 

- Їх було шестеро, якщо рахувати Вашу племінницю й двох моїх рабів, - розповів барон. - Гадаю, вона була на їхньому боці.

- Який жах! - вигукнув Мілтер. - Вінсенте, ми повинні негайно її знайти! Швидше за все, вона пішла з ними. Якби тільки знати, куди саме вони прямують...

- Якщо Перстень у їхніх руках, то, гадаю, вони знають про його призначення, - замислився Флоренс. - Думаю, їхній шлях лежить до Сабринайту.

- Але ж ніхто не знає, де він знаходиться, - розвів руками Мілтер. 

  Флоренс глянув на барона й простягнув йому медальйон.

- Я передумав. Ти мені ще згодишся. Використай Темряву й попередь інших! Я чекатиму їх завтра о цій же годині на термінову нараду. 

- Добре, цього разу я Вас не підведу, - кивнув барон, схопив прикрасу й швидкими кроками покинув залу. 

- Що ти замислив, Вінсенте? - поцікавився Мілтер, опорожнивши келих. 

- Хочу вбити одним пострілом двох зайців. І Емілію повернути, і Перстень Світла. 

- Ти знаєш того хлопця? Хто він? 

- Я навіть думати про нього забув, але тепер все розумію. Цей шмаркач нещодавно втік із моєї тюрми. 

***

- Все-таки я хвилююся за Аслана, - мовила Емілія, озирнувшись, аби впевнитись, що він не йде за ними.

- Чого ти так ним переймаєшся? - фиркнув Лерой. 

- Бо не можна покидати людину в такому стані, - відповіла вона. - Він пережив справжнє жахіття, втратив кохану...Ти уявляєш, як він почувається у тому місті, де купа мерців?

- То його проблеми, - насупився Лерой.

- Я й не думала, що ти такий жорстокий, - спохмурніла Емілія.

  Лерой відчув докір сумління, але його переважило якесь інше відчуття. Емілія поставилась до того Аслана з такою турботою, з таким трепетом... Коли він про це думав, всередині в нього все закипало. 

- Еміліє, мені теж шкода Аслана, - мовила Редеора. - Та ми не можемо силоміць взяти його з собою. 

- Це правда, - погодився Камальт. - Він відмовився від нашої допомоги... 

- Я розумію, - зітхнула дівчина. 

- Пане Емануїле, скажіть їй якісь мудрі слова, аби вона нарешті заспокоїлась, - процідив крізь зуби Лерой.

  Філософ поглянув на нього з легкою посмішкою, а потім взяв за плече й тихо відповів:

- Я нічого їй не казатиму. Мудрі слова зараз потрібні тобі.

- Нащо? - буркнув хлопець. 

- Тобі дещо заважає. Воно ховається у твоєму серці й засліплює тебе. Ти сам не помічаєш, що кажеш і що робиш.