Мандрівний філософ

Десь через півтори години Лерой зі своїми попутниками дістався річки, що слугувала природним кордоном між Нюрном та іншими землями. Дорогою вони встигли досконало вивчити карту на дні скриньки й відзначили, що Сабринайт знаходиться аж на іншому боці держави. Десь там, власне, розташовувалось і рідне місто Емілії, куди вона так сильно прагнула повернутись. 

  Друзі відразу втаємничили її у свої справи, розповіли про місію, покладену на Лероя астрономом і про Темряву, якою керують злі люди. Дівчина поставилась до почутого з великою тривогою, але пообіцяла в усьому їм допомагати, аж доки вони не дістануться її домівки. 

- Нарешті! - вигукнув Камальт, коли вони перейшли річку. - Ніколи не думав, що отак зненацька візьму й покину те пекло! 

- Розслаблятися все-таки не варто, - зауважив Лерой. - Ми все ще можемо бути під чиїмось прицілом. 

- Може, перепочинемо? - жалібно спитав Краліс. - Я дуже хочу їсти! 

- Думаю, всі тут уже зголодніли, - погодилась Ада й дістала зі своєї торбинки кілька шматків зачерствілого хліба. 

  Лерой теж поділився з друзями своїми харчами. Він не розраховував, що до нього приєднається стільки людей, тому їжа швидко закінчилась, майже нікого не наситивши.

- Камальте, чому Ви нічого не їсте? - поцікавилась Редеора, помітивши, що юнак не торкається їжі.

- Я не голодний, - відповів він. - Їжте краще Ви. Вам потрібні сили.

- Тобі взагалі-то вони теж потрібні! - сказала Ада й сунула йому в руки шматок хліба. 

  Лерой посміхнувся, підмітивши, з якою турботою та шляхетністю його друг ставиться до циганки. 

  Коли в торбинці не залишилося жодної крихти, Краліс сумно зітхнув:

- Сподіваюсь, в наступному місті ми дістанемо ще їжі... 

- Кралісе, ти й так з'їв більше всіх, - зауважила Редеора. 

- Ми можемо купити що-небудь, коли прийдемо туди, - мовила Емілія. 

- Звідки в нас гроші? - насупилась Ада. - Не забувай! Ти більше не в своєму панському маєтку!

- Гроші в мене є, - відповіла їй дівчина й дістала торбинку з монетами. - Я прихопила з собою всі свої заощадження. 

- Нічого собі! - вразився Камальт. - Нам тут не тільки на їжу, а ще й на новий одяг вистачить! 

- Так, це добре, - кивнув Лерой. - Нам не завадить перевдягнутися, аби не привертати уваги. Особливо Редеорі з Кралісом. 

  До наступного містечка було не менше двох годин пішки. Лерой постійно звірявся з картою, аби не збитися з вірного шляху. Камальт ішов з ним пліч-о-пліч, час від часу озираючись до дівчат і розбавляючи тишу різноманітними жартами. 

  Дерева почали рідіти, їх змінювали кущі та високі трави. Друзі спустились із пагорба й вийшли на добре протоптану дорогу. Вірогідно, тут часто їздили брички. 

- Що будемо робити, коли прийдемо? - поцікавилась Ада, зрівнявшись із Лероєм. 

- Спочатку купимо одяг, - відповів він. - У першу чергу, замаскуємо Редеору й Краліса.

- Одяг не приховає того, що ми - цигани, - зітхнула Редеора.

- Ти про колір шкіри? - спитала Емілія. - Це можна виправити за допомогою пудри.

- І де ми її візьмемо? - поцікавився Камальт.

- Вона в мене з собою.

- Ти що взяла все своє майно? - вразилась Ада.

- Майже, - всміхнулась дівчина й дістала з кишені дорожнього плаща якусь баночку. - Її має вистачити, аби відбілити вашу шкіру.

- От тільки дівчачого принаддя мені не вистачало! - обурився Краліс, скрививши обличчя. - Я ніколи не скористаюся цією гидотою! 

- Якщо ми цього не зробимо, то про обід можеш забути, - суворо мовила Редеора.

  Такий аргумент переконав хлопчика. Він дратівливо підкотив очі, але все ж дозволив Емілії почаклувати над собою. Потім настала черга Редеори. Камальт і Лерой відразу помітили різницю. Шкіра трохи посвітліла і тепер виглядала злегка засмаглою. 

- Ну, а тепер ходімо! - сказав Лерой. - Еміліє, ти дуже винахідлива. 

  Дівчина посміхнулась. 

  Коли друзі прийшли до міста, то в першу чергу подались шукати крамницю. Вулички виявились такими вузькими, а будинки так щільно тислися один до одного, що непримітна торгова лавка просто зливалася зі стінами.

  Лерой попросив у замученої сонної крамарки шість комплектів простої одежі. Жінка відразу збадьорилась і кинулась перебирати стопки сорочок і суконь, що горою були складені на стелажах. 

- Три жіночі сукні - вісім кіхлів, - поспіхом рахувала вона. - Два чоловічі комплекти - шість кіхлів. Один дитячий - два кіхлі. Усього - шістнадцять кіхлів!

  Емілія простягнула їй необхідну кількість монет. 

- А плащі вас не цікавлять? - спитала крамарка, коли Лерой із Камальтом забирали придбаний одяг. - Або черевики? Шкіряні чоботи? Хустинки?

- Ні, дякуємо, - відповіла їй Ада, відчиняючи двері. - Все, що треба, ми вже купили.

***

- Тепер нам треба переодягнутись, - зауважила Редеора. 

- Он там є якийсь закапелок, - сказала Емілія, показавши на простір між будинками.

- Тоді ми підемо туди, - мовила Ада, а потім звернулась до Камальта з Лероєм: - А ви стійте тут і навіть не думайте глянути в наш бік! 

- Гаразд, будемо роздивлятися бруківку, - хихикнув Камальт.

  Коли дівчата переодягнулись, до закапелку рушили хлопці. Весь старий одяг, за виключенням плаща Емілії, вони викинули в смітник. 

- Куди тепер? - поцікавилась Ада. 

- Можемо знайти якусь затишну таверну й пообідати там, - запропонувала Емілія. 

  Ідея всім сподобалась, і друзі рушили далі. Міщани були зайняті своїми справами, кудись поспішали й зовсім не звертали на них уваги. Обабіч дороги сиділи торговці, продаючи якісь овочі, а з іншого боку стояло кілька жебраків із простягнутими руками. Проходячи повз них, Емілія дала кожному по монеті. 

  Лерой виглядав напружено. Він ішов дуже швидко й час від часу озирався. 

- Що з тобою? - поцікавився Камальт. 

- Я просто думаю... Що як мене розшукують не тільки в Нюрні, а ще й в інших містах? - спитав хлопець. - Флоренс - не дурень. Він знає, що я не повернуся додому.